Розділ 7

Шлях від Тармора до столиці — дався легко. Мабуть через те, що ціль була уже близько і Евелін йшла до неї, як метелик летить на світло. Радісна усмішка не зходила з обличчя, коли вдалині вона побачила  споруду, яка своїм загостреним верхом неначе розрізала небо. Готичний стиль імпонував їй. Дівчина не розглядала місто тому, що  її манила велична будівля в далині.
— У тебе такий захват на обличчі, неначе ти все життя мріяла про принца, і це здійснилось. —  пожартував Фін — Я вже прямо бачу твій вираз обличчя, коли ти побачиш королівський палац. - посміявся з неї ельф.
— Ти навіть не уявляєш, скільки часу я чекала цього моменту. — Евелін мрійливо дивилась в бік академії.
З передмістя, вони вийшли на більш жваву вулицю. Людей тут було набагато більше, як і високих будівель.
— Піймаємо екіпаж, якраз усе роздивишся. Цими багаточисельними вулицями, ми будемо дуже довго добиратись, якщо підемо пішки. — сказала Ель і рушила вперед виконувати сказане.
— В мене не так багато заощаджень, це мабуть дорого. — дівчина схилила голову, від чого її обличчя повністю сховалося під капюшоном.
— Ой, та перестань. Нам всім в один бік, колись віддячиш і пригостиш нас морозивом. — посміхнувся Фінарфін. Ель кивнула в знак згоди і теж усміхнулась.
— Ви навіть не уявляєте, наскільки я вам вдячна! — Евелін прокашлялась, щоб трохи вгамувати свою схвильованість і вирівняти голос.
— Тоді ходімо! Не будемо гаяти часу! — сказала Ель.
Візник знайшовся швидко, що було досить дивно. Ярмарок ще тривав і в столиці людей було набагато більше.
Величні споруди — заворожували своїм статевим виглядом. Скільки ж поколінь вони виростили, і як багато всього бачили, але дівчина на це не зважала, в її думках була — лише академія.
Візниця звернув на безлюдну вулицю, обгорнуту по боках лісом. 
— Тримайся міцніше! Ми майже приїхали. —  сказав Фін і взявся за поручень.
Евелін повторила його дії.
Карета загальмувала настільки стрімко, що дівчина ледь не полетіла на ельфійку, що сиділа навпроти. Та тільки усміхнулась.
— Тепер будеш знати козирні місця. — усміхнулась вона.
— Що це було? — Евелін перелякано повернулась до Фіна.
— Та просто наш візник не має магії, і тому не почав вчасно гальмувати. Наша академії має силове поле. Її видно лише коли дивишся з великої відстані, а коли майже знаходишся впритул — то вона неначе ховається за туманом. Але так лише для магічно необдарованих людей. — пояснив Фінарфін.
— Але ж, як він зрозумів, що треба гальмувати? — запитала Евелін, і почала повільно вилізати з карети, при цьому намагаючись втримати рівновагу. І одразу ж зрозуміла, що все було в тумані і вона нічого не бачила.
Фін, вийшов слідом з карети, махнув водію і звернувся до дівчини:
— Із-за цієї аномалії, кожна карета в столиці має маячки, які підказують візницям коли потрібно починати гальмувати. Цей мабуть ще новенький. — посміявся ельф.
— Я нічого не бачу! — Евелін намагалась щось намацати в тумані.
— Магію виклич і побачиш. І чому скажи, ти про це забуваєш? Тобі потрібна практика. — докірливо зауважив ельф.
— Точно, я зовсім забула про це! Вигляд академії, коли я вперше її побачила, збив мене з пантелику!
Евелін швидко накинула капюшон, потягнулась до свого джерела і заклинанням зафіксувала його. В цю мить, перед її очима все поплило, і туман відступив.
Вони стояли на містку, перед великою сталевою брамою.
— Що далі? — запитала дівчина.
— Потрібно постукати, і брама відкриється. Пройти під нею може лише той, хто магічно обдарований. Тому якщо ти увійдеш — то екзаменатори не будуть ставити питання типу: “Чи є у вас магія?" Так що давай, іди ! — підбадьорив її Фін і усміхнувся на всі свої тридцять два. Чи скільки там зубів у ельфів?
Евелін, несміло підійшла і підняла руку. Стукіт був тихий, але брама всерівно відкрилась. 
Її погляд, в секунду розгледів місцевість: чорна, як ніч, висока споруда зустріла її своєю величністю.
Дівчині було важко описати все те, що вона бачила, адже ця академія — просто заворожувала з першого погляду.
Міцні колони, великі вікна, багато веж і башт — верхівки яких, були гострими як меч і здіймалися до неба.
Евелін зробила сміливий крок — на зустріч своїй мрії.
Легенький вітерець дмухнув їй в обличчя теплом, вуха вловили гомін, а очі побачили безліч людей і не-людей, які йшли в своїх справах алейками, сиділи на лавах,  що ховались під акуратно підстриженими кущами.
— Чому стала? Ходімо! — Ель підштовхнула дівчину вперед — Повір, вона тобі ще встигне набриднути.
Ельфи впевнено двинули вперед, на ходу пояснюючи Евелін де що знаходиться. 
В середині академія — була не менш вражаюча: стрілчасті склепіння, різноманітні різьблення на колонах, статуї вище зросту людини, великі циліндричні вази з квітами і безліч різних картин, що створювали затишок і атмосферну красу.
— Тобі сюди. — кивнув в сторону натовпу Фін — Займай чергу і чекай. Ми тебе поки залишимо.
— Дякую вам! —  Евелін махнула рукою ельфам і підійшла до групи людей — яка звісно ж оглянула і заміряла її з ніг до голови.

Черга рухається як равлик. Добре, що є хоч лави і стільці. Подумала дівчина.

Евелін цікавило, що ж за питання будуть задавати екзаменатори. Чомусь це вона не додумались дізнатись про це в ельфа.
Розпитати тих, хто виходив — вона не наважувалась, почати розмову з очікуючими — соромилася, тому їй довелось просто сидіти і практикуватись тримати нитки магії концентруючи її на капюшоні. За цим зайняттям час пролетів набагато швидше і нарешті, настала її черга. Евелін, перевела подих і зайшла в двері.
Перед нею, за одним великим столом сиділо семеро чоловік, які оцінююче розглядали майбутню студентку.
— Доброго дня. — привіталась дівчина. 
Комісія синхронно кивнула.
Чоловік який сидів по середині, звернувся до неї:
— Я ректор академії Матей ір Ведінар. Назвіть будь-ласка ваше ім’я, прізвище, вік і місце народження. — перерахував чоловік.
— Евелін Манір, сімнадцять років. З містечка Белігор. — на одному подиху, відповіла дівчина.
— З далеку ви до нас прибули. Коли проявилась ваша магія? — запитав він.
— У дванадцять років. — дівчина трохи розслабилась, адже очікувала більш складних питань.