Венья

Задумавшись, кручу виделку в руках: де знайти гінця, який доставить листа? У жодному з трьох міських бюро не знайшлося людини, готової вирушити до Лотлоріена. Навіть мої слова про недоторканність або щедра винагорода не змогли нікого вмотивувати.

Залишається тільки вирушити до найближчого ельфійського міста — Рівендела — і вже звідти відправити гінця.

Вимита від бруду, одягнена у чистий одяг і заплетена дівчинка з насолодою їсть, ледь встигаючи жувати. У сірих очах грає веселий блиск, а маленькі ніжки кумедно бовтаються під столом.

Вона виявилася напівкровкою, що здивувало. Люди не схильні до магії, а в ній тепліється слабкий, ледь жевріючий через брак живлення вогник. За її словами, мати загинула пів року тому під час пожежі. Ельфи дуже рідко кидають своїх дітей, тож її батько або не знав про неї, або ж сталося щось лихе.

— Усе! — Дівчинка гордо показала порожню тарілку, усміхаючись. Я відповіла їй усмішкою й узяла серветку, витираючи залишки їжі з її щік.

— Яка розумниця. А тепер швиденько в ліжечко — вже ніч.
Вона радісно закивала і, голосно ляпаючи босими ніжками, побігла нагору. Я знала, що слід було б почистити їй зуби, але була настільки змучена, що навіть власну вечерю доїсти не могла.

— Ви дуже турботлива жінка, — сказала господиня, прибираючи зі столу.

Сумнівний комплімент.

Дівчинка дуже боялася. Коли я принесла її до гостьового двору, нам із господинею довелося силою відмивати й розчісувати її. Але після пів години плескання у воді вона, здається, відтанула й почала допомагати. А коли я витерла її рушником і принесла новий одяг, радості не було меж.

Згадуючи, наскільки вона худа, скільки на її тілі синців і подряпин, я почуваюся жахливо винною. Декілька слідів на її тонкій шийці — моя провина. Треба повернутися до тренувань, особливо до самоконтролю, бо так справи не буде.

Занадто довго я засиділася на місці й розледачіла.

Перемагаючи ниючі м’язи, встаю з-за столу й шкутильгаю до сходів. Хоча б перевдягнуся в чисте, раз уже ні на що інше сил не лишилося.

°◇♥︎°.°♡◇°

Зранку мене розбудив сильний і болісний тиск на руку. Ще не до кінця відійшовши від медитативного сну, я озирнулася по кімнаті, намагаючись зрозуміти причину дискомфорту. Вона виявилася доволі милою.

У кімнаті було лише одне ліжко, тож господиня люб’язно позичила мені розкладний диван, щоб я не спала на підлозі. Ліжко дісталося дитині. Але, мабуть, їй було холодно, бо вночі вона перебралася до мене.

Дивлюся на клубочок із ковдри, з-під якого визирає лише пухнасте золоте волосся дівчинки. Як же мені встати, не розбудивши її?

Раніше мені вже доводилося виховувати сиріт: кілька дівчаток, які вижили після нападу піратів на людське поселення, ельфійку, що нині мешкає в Рівенделі, і двох гноменят, які втратили родину через Чуму. Не знаю, чи я була для них доброю наставницею.

Можливо доведеться й цю дитину виховати, сподіваюся що ні.

Головне, у випадку якщо не вдасться віддати її комусь, щоб вона не виявилася такою ж гіперактивною, як ті гноми. Якщо мені доведеться знову няньчити дитину із шилом у п’ятій точці, я цього не переживу. Старію.

Акуратно витягнувши руку з-під дівчинки, я підвелася. Спину пронизало болем, через що я ледь не застогнала, але змусила себе мовчати й підійшла до вікна. Сонце тільки почало забарвлювати дахи будинків у м’яке золото, поступово розганяючи нічний холод.

Що я обіцяла собі вчора ввечері?

Швидко взуваюся і виходжу з кімнати, спускаючись на перший поверх. Господині на кухні ще немає, отже, я прокинулася досить рано.

Виходжу у внутрішній сад, де прохолодний ранок приємно освіжає. Сад доволі простий, у центрі стоїть велика альтанка, увита плющем. Поруч кілька лавок, а біля однієї — діжка з водою. Те, що треба.

Зачерпую воду долонею, потім нахиляюся й умиваюся. Від холоду по спині пробігають мурахи, але я ігнорую це, збираю волосся в пучок і зав’язую його стрічкою.

Легка розминка приносить полегшення, а вправи на розтяжку допомагають знову відчути своє тіло.

За цим заняттям, десь через півтори години, мене й застає господиня.

— То правда, що ельфам сон не потрібен? — Вона сідає на поріг, тримаючи кухоль із ранковим напоєм.
— Брешуть, звісно. — Трохи віддихавшись, я сідаю на лавку неподалік.
— Як дівчинка? Спала спокійно?
— Так, ніч минула тихо.

Сидячи в саду й ведучи цю просту розмову, я остаточно прокидаюся й складаю план на день. Насамперед треба навідатися в притулок, потім купити провізію і взяти завдання в гільдії. Гроші не нескінченні, і треба якось заробляти.

Через якийсь час я розбудила дівчинку, і ми поснідали, замовивши їжу в їдальні при готелі, а після цього вирушили за адресою притулку.

В загальному та в цілому, завідувач був нам зовсім не радий. Мене запевнили, що дівчинку не знають і взагалі місць немає, тож треба їхати до притулків сусідніх селищ і міст, якщо я хочу знайти де її залишити.

Трохи задумавшись та вийшовши з дівчинкою на вулицю, я прикинула, скільки часу нам їхати до найближчого селища. Виходить, що якщо брати хороші місця, то на пару днів коротше, ніж до Рівінделлу, доведеться відхилитись від курсу.

Але... серед людей вона згасне.
Дивлячись на дитину, що з апетитом їсть пиріжки, я зрозуміла, що не зможу так вчинити.

°◇♥︎°.°♡◇°

Сидячи в сідлі й наспівуючи пісеньку, малеча заплітає косу коню. Сінор, очевидно, не проти, раз іще не вкусив і не скинув нахабу.

— Тітонько, гарно? — Дівчинка повертається до мене, через що я змушена її притримати, і показує своє творіння.

— Так, люба, дуже гарно. — Лагідно гладжу її по голові.

Ці шедеври буде розплутати тяжче ніж витвори хорька, можливо доведеться обрізати гриву.

Сутеніє. Пора ставити табір. До Рівенделла ще кілька годин дороги, і до ранку, рухаючись неквапливо, можна було б дістатися… Але малечі потрібен відпочинок і їжа, як і тварині.

Недовго думаючи, звертаю до великого каменя. Тут часто зупиняються на ночівлю, про що свідчать залишені сліди, тож місце має бути відносно безпечним. Недалеко є дерева та струмок, де можна набрати хмизу й води.