Кілмє

Якби могла повернути час, пішла б без попередження і трохи пізніше. Та з тієї розмови я зрозуміла багато чого і побачила. Світ змінився.

—

Кінь тихо стукає копитами по ґрунтовій дорозі, розбризкуючи бруд від недавнього дощу. Густа грива, що час від часу падає на лоб, колихається від його невдоволеного пирхання.

Звичним рухом прибираю чубок з чола жеребця і заколюю його за вушко. Так тобі буде краще видно, друже.

Невдоволено пирхнувши ще раз, тварина за моєю вказівкою звертає з дороги.

П’ять днів тому я покинула Харбат. Із собою взяла лише спорядження, золото від продажу будинку та речей, і запасів на тиждень. Неприємно було залишати обжитий дім, але так треба. Надто довго сиділа на одному місці. Навіть мій вірний кінь, Синор, не хотів іти, що зовсім не дивно.

Я б і далі не проти була відпочивати, працюючи на тартаку у старого буркотливого хобіта, але обставини змусили піти.

Мене знайшли мисливці за головами.

Не знаю як, адже я ретельно замітала сліди і завжди приховувала обличчя під час роботи. Професія найманки зобов’язує.

Від перевірених людей вдалося дізнатися де зробили замовлення. Іти до Мінхіріату, звідки прийшов вбивця, я не хотіла. Але це й не було потрібно, якщо тільки замовник не ховається у Темному лісі. Туди ніхто не хоче потикатися, і я не виняток.

Треба дізнатися, хто заплатив за мою голову.

Синор пирхнув і смикнув поводи. Відчуває мій неспокій.

Через деякий час на горизонті серед рідкісних дерев з’явилися руїни старої фортеці. Так, я ще пам’ятаю ці місця. Чума, що вразила мешканців, досі тримає у страху всіх мандрівників.

Це зелене і прекрасне місце взагалі ніяк не нагадує про різанину. Ніхто не знає скільки тут було вбито, наприклад, біля невеликої гори. А мені вона нагадує що мої руки — у крові. У крові тих, кого не можна було випустити за межі річки Брандуїн.

Навколо руїн хаотично збудовані будиночки, схожі на розсипане намисто. Різнокольорові дахи й матеріали зливаються в єдину барвисту пляму, ніби намагаючись перекрити сірість руїн, огороджених кам’яною стіною.

Коли до місця призначення залишилося кілька хвилин, почали з’являтися люди, вози, коні… Не дивно, адже місто намагаються відродити вже не перший рік. Я чула лише розмиті чутки, але тепер бачу на власні очі.

Коли під’їхала ближче до воріт, сонні стражники стрепенулися та вийшли з поста.

Довелося збрехати, показавши фальшивий лист запрошення на ім’я інформаторки з міста. Старший вартовий, здається, повірив. Кивнув і подав сигнал нагору. Ворота відчинилися.

Ведучи коня за поводи, увійшла до міста. Мене відразу вразив цілий букет запахів — від квітів на підвіконнях до тухлого м’яса та болота. Ненавиджу міста, надто багато запахів і шуму. І думок людей навколо.

Люди займалися своїми повсякденними справами, майже не помічаючи одне одного. Проходили повз, сварилися з купцями, старші дівчата гралися з малими дітьми.

Вулиці, що спочатку здавалися безладними, насправді мали свій план. Велика карта біля будівлі пошти показувала, де що знаходиться. Червоними точками позначені адміністративні будівлі, головна з яких — стара фортеця, реставрована частина руїн. Жовтими — заїжджі двори і таверни.

Синор нервово переступає з місця на місце, розділяючи мою розгубленість. Треба знайти стайню біля таверни, бажано подалі від головної вулиці.

Вибравши найближчий до стіни двір, я попрямувала до нього, оглядаючи оточення. А подивитися було на що: суміш сільського стилю Рохану, гондорських колон, фресок і барельєфів… Різноманітність стилів дивувала, але зелені рослини, що звисали з будинків, ще й згладжували всі гострі кути.

Задивившись на місто, не відразу зрозуміла, що сталося. Рука автоматично схопила когось за шию. Хрип, жах у сірих переляканих очах навпроти повернули мене до реальності.

Я відпустила дитину, і вона впала на землю. Перехожі, ніби не помічаючи цього, йшли повз, і навіть варта вдала що нічого не сталося. Усім байдуже. Їхні думки майже кричать про небажання проблем та кровожерливу цікавість.

Дівчинка в рваному, великому для неї одязі, тремтить стискаючи шматок сиру з моєї сумки. Її очі сповнені страху.

— Не бийте, прошу! — дівчинка відповзла до стіни найближчого будинку і заплакала.

Спогади про моє дитинство раптово пробилися у свідомість.

—

– Ні, будь ласка! Я не хочу…!

– Хто тебе питає? Сказала, що потрібно зістригти, не сперечайся! – Жінка міцно тримає малу дівчинку за скуйовджене волосся і грубо обрізає його гострим лезом, вириваючи цілі клапті. Інші діти в кімнаті перелякано перешіптуються, кидаючи повні страху погляди на виховательку.

Білі сплутані локони один за одним падають на підлогу.

—

Не зовсім контролюючи свої дії, я зняла й накинула на дівчинку плащ, а потім взяла її на руки. Вона мовчки притислася.

Це привернуло увагу людей. Тепер їм стало цікаво, коли перед ними ельфійка із дитиною на руках. До цього — ні.

— Ідіть по своїх справах, люди, — кинула я з гнівом, і пішла геть. Мене ніхто не зупинив.

Ведучи за поводдя коня й тримаючи тремтячу дитину, привертаю надто багато уваги. На шляху до таверни мене таки зупинила стражниця, запитавши, що сталося. Я коротко пояснила, і вона порадила віднести дівчинку до притулку.

Вона назвала адресу, звідки могла бути дитина, і провела нас до найближчого готелю. На щастя, йти було недовго.

Господиня уважно оглянула мене й дівчинку, прийняла коня і відвела до стайні.

– Чи можу я попросити вас купити речі на дитину? Років чотири-п’ять.

— Треба буде доплатити. — Вона примружила очі.

– Не проблема. — Киваю і залишаю додаткову суму, потім забираю свій ключ і йду до нашої кімнати.

Після того, як двері за нами зачинилися, дівчинка коротко здригнулася і підняла на мене заплакані очі. Намагаючись ігнорувати її сплутані думки, я всадила дитину на ліжко і вийшла.

—

Дівчинка сиділа на ліжку, закутавшись у мій плащ, і жадібно їла хліб та сир, що принесла господиня. Вона ще трохи тремтіла, але здавалося, почала заспокоюватися. Її очі вже не були такими повними страху, хоча недовіра все ще світилася в погляді.