Передноворіччя

Казкові читання тридцять першого грудня вирішили почати раніше, ніж зазвичай, — о шістнадцятій годині. Руслана вбралася Ельзою, а її чоловік Ніко — скандинавським гномом. Свої густі широкі брови напівгрека він пофарбував штучною сивиною і вдягнув довгу бороду їм в тон. Дівчата, які були під їхнім патронатом, навпаки, відмовилися від костюмів — тринадцятилітня Маріса заявила, що вже надто доросла для такого. Настя ж хоч і хотіла спочатку щось гарненьке і блискуче, піддалася настрою зведеної сестри і прийшла просто в светрі зі сніжинками та джинсах. 

Костя в зеленому костюмі ельфа зустрічав дітей і показував їм вільні місця. Когось приводили батьки і з порогу ж перепрошували, що відійдуть на хвилинку щось терміново докупити на святковий стіл, когось — дідусі чи бабусі. Останні залишалися пороздивлятися книжкові новинки або й посидіти поряд з дітьми. 

Оксана в сяючій зеленій сукні, яка мала би асоціюватися з ялинкою, та натомість спровокувала вже два питання: "Ви Грінч?", "Ви сьогодні пані Грінч?", сіла в центрі півкола зі стільців та крісел. Вона обрала легку новорічну казочку, запитала чи всі готові і після схвальних кивків почала читати. Після перших двох сторінок традиційно продовжували добровольці з дітей. Цього разу першою визвалася Настя. Маріса ж шепнула їй:

— Мені передавать не здумай. 

— Марі, — тихенько погукала її Оксана до віддалених полиць з науково-популярною літературою. 

Та охоче втекла з дитячого кола. 

— Наш кіт прокинувся, можеш погодувати його, — вона вказала на порожню мисочку і дала в руки пакетик з  кормом. — І випустити за двері, коли попроситься. І до гірлянд не підпускай!

— Без проблем, — Маріса була зовсім непроти таких завдань. — Який же ти гарнющий, — погладила вона кота. А звати його як? — запитала в Оксани. 

— Він нам так і не сказав, — серйозно відповіла книгарка. — О, хтось іще прийшов! Піду зустріну. 

— Вітаю з Передноворіччям! — це був Микола з великим паперовим пакетом в руках. — Ого, як у вас сьогодні людно! 

— Читаємо казки, — пошепки відповіла Оксана і жестом натякнула, що йому теж варто стишити голос.

— А послухати можна, — він теж перейшов на шепіт. — За пакет мандаринів, — передав їй свій дарунок.

— Звичайно. Та місця лише стоячі залишилися, — Оксана поставила його на підлогу, вже прикидаючи, чи вистачить там пригостити всю малечу. 

— А то що Ніко? — Микола ледь стримав сміх. 

— Чарівний, правда? — поряд з'явилася Маріса зі своєю саркастичною посмішкою і чорним котом на руках.

— Локусе! А ти тут звідки? — Микола простягнув руку до кота, знайшов пальцями сріблясту намистину на його нашийнику. 

Той замуркотів і щосили почав тертися об руку господаря.

— Хто з вас украв мого кота? — Микола жартівливо насупив брови.

— Украв? — Оксана забрала його з рук Маріси. — Та він вже два тижні тут живе.

— Тихіше ви, — підійшов до них Костя. — О, Миколо Олексійовичу, вітаю! 

— Костянтине! Чи тут сьогодні половина педагогічного? — чоловіки потисли руки. — Скажу Вам по великому секрету, чув від вашого наукового керівника, що він планує відправити Вас замість себе на конференцію з доповіддю по вашій статті про зимові забобони. 

— О, справді? Я й сподіватися не міг..., — Костю наче щаслива зоря осяяла.

— Та я Вам цього не казав, — попередив Микола.

— Авжеж. Та все одно вважатиму це за новорічний подарунок. 

Локус зістрибнув з рук Оксани й почав тертися об ноги Миколи. Той підхопив його, почесав пальцями підборіддя. Кіт задоволено примружив очі й витягнув мордочку вперед. 

— Останні два тижні мій кіт ночував вдома, — Микола повернувся до розмови з Оксаною. 

— Миколо Олексійовичу, він тут від ранку до самого вечора, — обережно, наче боявся розсердити, сказав Костя. 

— А в мене — від вечора до ранку, — тихо засміявся господар. — Вдень же, навіть у вихідні, нема і все. Навіть віднести поновити його медальйон з іменем і моїми контактами не встигаю. 

— Ви десь поряд живете? — зважилася запитати Маріса, яка до того мовчки, але з захопленням спостерігала за дорослими. Це було куди цікавішим, ніж дитячі казочки. 

— Та не так щоб і поряд, — Миколі довелося опустити кота на підлогу, бо тому вже набридли всі вітальні ніжності. — П'ятиповерхівка по ту сторону парку. 

— Так це ж хвилин сім ходи, не більше. Навіть котячими лапками, — Оксана прочинила двері Локусу, який вже наче хотів вийти. 

Кіт потоптався на місці, покрутив хвостом і передумав, розвернувся й пішов углиб магазину.

— Гірлянди! — спохватилася Маріса й поспішила за ним. 

— А я маю повернутися читати останню сторінку, — книгарка кивнула в сторону юних читачів і слухачів. — У нас так заведено — починаю і завершую книгу, а діти по самовизначеній черзі читають основну частину. 

— Тоді я почекаю тут, — Микола розстібнув верхній гудзик пальта і сперся ліктем об прилавок. — Хочу купити ..., — він обвів поглядом ближні полиці, схоже, ще секунду тому шопінг зовсім не входив у його плани, — чаю! Якогось смачного зимового чаю. 

Його лікоть зрадницьки проковзнув по лакованому дереву і поважний пан Микола з університету ледь не впав. Оксана вдала, що не помітила цього, ховаючи посмішку, поспішила до дітей. 

Після читань на виході всіх чекали мандаринки і листівки. Чи то Костя встиг вибігти й докупити цитрусових, чи пакет, який приніс Микола, був наче казковий безденний горщик. Коли завершився калейдоскоп взаємних передноворічних вітань і побажань, в "Книгочасі" залишилися Оксана з друзями, Маріса, Настя та Локус зі своїм новоявленим господарем. 

Ніко посилав Оксані дивні сигнальні погляди з-під своїх кошлатих сивих брів, та змісту їхнього вона не розуміла. Коли ж Микола нарешті обрав чай (суміш карпатських трав плюс імбир), а кіт підійшов до нього, знову терся об ноги і поглядав на двері, жінка вирішила, що просто не може їх відпустити.