Передноворіччя

Казкові читання тридцять першого грудня вирішили почати раніше, ніж зазвичай, — о шістнадцятій годині. Руслана вбралася Ельзою, а її чоловік Ніко — скандинавським гномом. Свої густі широкі брови (спадщину грецького коріння) він підфарбував, імітуючи сивину, і причепив довгу бороду їм у тон. Дівчата, які були під їхньою опікою, навпаки, відмовилися від костюмів: тринадцятирічна Маріса заявила, що вже надто доросла для такого. Настя ж, хоч і хотіла спочатку щось гарненьке і блискуче, піддалася настрою зведеної сестри й прийшла просто у светрі зі сніжинками та джинсах.

Костя в зеленому костюмі ельфа зустрічав дітей і показував їм вільні місця. Когось приводили батьки і просто з порога перепрошували, що відійдуть на хвилинку щось терміново докупити до святкового столу, когось — дідусі чи бабусі. Останні залишалися роздивитися книжкові новинки або й посидіти поруч із дітьми.

Оксана у блискучій зеленій сукні, яка мала б асоціюватися з ялинкою, та натомість спровокувала вже два питання («Ви Грінч?», «Ви сьогодні пані Грінч?»), сіла в центрі півкола зі стільців та крісел. Вона обрала легку новорічну казочку, запитала, чи всі готові, і після схвальних кивків почала читати. Після перших двох сторінок традиційно продовжували добровольці з дітей. Цього разу першою зголосилася Настя. Маріса ж шепнула їй:

— Мені передавати не здумай.

— Марі, — тихенько покликала її Оксана до віддалених полиць з науково-популярною літературою.

Та охоче втекла з дитячого кола.

— Наш кіт прокинувся, можеш погодувати його, — вона вказала на порожню мисочку й дала в руки пакетик з кормом. — І випустити за двері, коли попроситься. І до гірлянд не підпускай!

— Без проблем, — Маріса була зовсім не проти таких завдань. — Який же ти гарнющий, — погладила вона кота. — А звати його як? — запитала в Оксани.

— Він нам так і не сказав, — серйозно відповіла книгарка. — О, хтось іще прийшов! Піду зустріну.

— Вітаю з прийдешнім! — це був Микола з великим паперовим пакетом у руках. — Ого, як у вас сьогодні людно!

— Читаємо казки, — пошепки відповіла Оксана і жестом натякнула, що йому теж варто стишити голос.

— А послухати можна? — він теж перейшов на шепіт. — За пакет мандаринів, — передав їй свій дарунок.

— Звичайно. Та місця лише стоячі залишилися, — Оксана поставила пакет на підлогу, вже прикидаючи, чи вистачить там фруктів, щоб пригостити всю малечу.

— А то що — Ніко? — Микола ледь стримав сміх.

— Чарівний, правда? — поряд з'явилася Маріса зі своєю саркастичною посмішкою і чорним котом на руках.

— Локусе! А ти тут звідки? — Микола простягнув руку до кота, знайшов пальцями сріблясту намистину на його нашийнику.

Той замуркотів і щосили почав тертися об руку господаря.

— Хто з вас украв мого кота? — Микола жартівливо насупив брови.

— Украв? — Оксана забрала тварину з рук Маріси. — Та він вже два тижні тут живе.

— Тихіше ви, — підійшов до них Костя. — О, Миколо Олексійовичу, вітаю!

— Костянтине! Чи тут сьогодні половина педагогічного? — чоловіки потисли руки. — Скажу Вам по великому секрету: чув від вашого наукового керівника, що він планує відправити Вас замість себе на конференцію з доповіддю щодо вашої статті про зимові забобони.

— О, справді? Я й сподіватися не міг... — Костю наче щаслива зоря осяяла.

— Та я Вам цього не казав, — попередив Микола.

— Авжеж. Та все одно вважатиму це за новорічний подарунок.

Локус зістрибнув з рук Оксани й почав тертися об ноги Миколи. Той підхопив його, почесав пальцями підборіддя. Кіт задоволено примружив очі й витягнув мордочку вперед.

— Останні два тижні мій кіт ночував вдома, — Микола повернувся до розмови з Оксаною.

— Миколо Олексійовичу, він тут від ранку до самого вечора, — обережно, наче боявся розсердити, сказав Костя.

— А в мене — від вечора до ранку, — тихо засміявся господар. — Вдень же, навіть у вихідні, нема — і все. Навіть віднести оновити його медальйон з іменем і моїми контактами не встигаю.

— Ви десь поряд живете? — зважилася запитати Маріса, яка до того мовчки, але із захопленням спостерігала за дорослими. Це було куди цікавіше, ніж дитячі казочки.

— Та не так щоб і поряд, — Миколі довелося опустити кота на підлогу, бо тому вже набридли всі вітальні ніжності. — П'ятиповерхівка по той бік парку.

— Так це ж хвилин сім ходьби, не більше. Навіть котячими лапками, — Оксана прочинила двері Локусу, який вже наче хотів вийти.

Кіт потоптався на місці, покрутив хвостом і передумав, розвернувся й пішов углиб магазину.

— Гірлянди! — спохопилася Маріса й поспішила за ним.

— А я маю повернутися читати останню сторінку, — книгарка кивнула в бік юних читачів і слухачів. — У нас так заведено: я починаю і завершую книгу, а діти по черзі, за бажанням, читають основну частину.

— Тоді я почекаю тут, — Микола розстібнув верхній ґудзик пальта і сперся ліктем об прилавок. — Хочу купити... — він обвів поглядом найближчі полиці; схоже, ще секунду тому покупки зовсім не входили в його плани. — Чаю! Якогось смачного зимового чаю.