День шпигунів

Щороку в середині грудня Оксана відправляла друзів у розвідку до книжкових і канцелярських магазинів міста. Сфотографувати вітрини, подивитись, чи вже є в продажу новорічні листівки, календарі на наступний рік. Містечко їхнє було невеличким, тож чотирьох таємних агентів для розвідки цілком вистачало. По одному магазину на кожного в один день, який вони назвали «Днем шпигунів».

В самої Оксани теж був магазин. На розі двох вельми людних вулиць — кращого місця годі й шукати. Та щоб хоч хтось із перехожих заходив саме в «Книгочас», потрібно тримати руку на пульсі й в усьому бути на крок попереду конкурентів, які так любили демпінгувати ціни. Оксана в останнє не грала. В кожної речі є своя ціна, у її часу, який вона приділяє роботі, теж є ціна, не кажучи вже про сплату податків та комунальних послуг. Тож її сильними сторонами були не знижки та акції, а багатий асортимент і оновлюваний до кожного свята дизайн вітрин.

— Доброго ранку, — приємний чоловічий голос відірвав Оксану від розвішування об’ємних паперових сніжинок біля вікна.

— Вітаю! Чим можу допомогти? — вона спустилася з пересувних сходинок і осмикнула свій білий светр, який трохи підскочив і зачепився за пояс брюк.

— Чи є у вас книги Роберта Сапольського? — перед нею стояв блондин середнього зросту в пальті верблюжого відтінку і з шапкою в руці.

— Т-а-ак, — відповіла книгарка, згадуючи в процесі, чи справді вони в неї ще є.

Точно були, Ніко, один з її друзів-розвідників, порадив замовити ще кілька місяців тому. Казав, лекції цього Сапольського дуже популярні в Ютубі, тож хтось та й захоче їх купити. І не в електронному форматі, хоча б тому, що вони дуже об’ємні.

— Він у мене тут, поряд з іншими сучасними науковцями, — Оксана жестом запросила йти за нею.

Обігнула вузькі полиці зі свічками, чашками та крафтовими пакетиками чаю і кави — ще п’ять років тому зрозуміла — багато поціновувачів книг люблять і всілякі такі атмосферні штучки. Зупинилася біля червоних стелажів з найтовстішими книгами.

— О, вже бачу! — очі ранкового відвідувача спалахнули щирим захватом.

«Щоб на мене хтось колись дивився так, як ти на ці корінці», — подумки всміхнулася Оксана.

— Візьму цю та-а-а цю, — він обережно витяг дві чималі книги. — Ніко мав рацію, у вас тут є все, навіть англійською, — його погляд пробігся по сусідній англомовній поличці. — Обов’язково заходитиму ще, — не без зусиль змусив себе припинити роздивлятися і пройти до каси.

— Вивчаєте біологію? — запитала Оксана, щоб заповнити довгі секунди очікування, поки чек вилізе з наче сонного ще принтера. — Чи просто цікавитеся?

Вона точно пам’ятала, що вмикала музику, щойно відчинила крамницю, та, певно, колонка встигла розрядитися — не видавала жодних звуків.

— Цікавлюся, вивчаю, викладаю — три в одному, — посміхнувся він.

— В педагогічному? — припустила жінка.

— Так, там, — чоловік прийняв пакет із книгами та чеком з її рук.

— Я там навчалася, — Оксана подумки порахувала — вже шість років минуло з її випуску. Цього вона не буде озвучувати. Забагато інформації для такої розмови.

— Дайте вгадаю, — він зробив награно замислений вираз обличчя. — На філологічному!

— Навіть не уявляю, як Ви здогадалися, — стримано посміхнулася Оксана.

— До речі, я Микола, — покупець зовсім не поспішав іти читати свої новопридбані книги.

— Оксана, — жінка подумала, чи простягати руку через прилавок, але в нього не було такого пориву, тож не стала.

— Обов’язково ще до вас забіжу, Оксано, — сказав він, прямуючи до дверей. — Завжди думав, тут лише всіляка белетристика продається, а у вас он який багатогранний магазин.

Двері за ним вже зачинилися, а Оксана ще приходила до тями від його останніх слів. Тобто, те, що вона вважала чудовим маркетингом, для таких розумників (щоб не казати «ботанів») виглядало недостатньо серйозно? Солідно? І якби не порада Ніко, цей біолог Микола до «Книгочасу» навіть не зайшов би?

«Привіт! Дякую за любителя Сапольського, — написала вона другові. — З мене кава».

«З тебе обід, — миттєво прийшла відповідь. — І будь ласка».

— Оце так снігопад почався, — обтрушуючись біля дверей, крикнула Руслана — подруга-шпигунка. Добре, що для сьогоднішньої місії не потрібно було ставати непомітною чи розчинятись у натовпі, бо ж із її довгим платиновим волоссям і любов'ю до яскравих речей, як-от ця нова малинова куртка, то було б нездійсненне завдання.

Оксана підійшла до вікна — справді, величезні сніжинки летіли на землю з такою швидкістю, наче хотіли пошвидше прикрасити сіро-чорні гілки дерев, тротуари, машини і взагалі все навколо.

— О, ти вже сніжинок наробила, — подруга помітила залишені на пересувних сходинках декорації, які Оксана ще не встигла дорозвішувати. — От сніг і пішов! Це ти його викликала.

— Не інакше, — посміхнулася книгарка. — Ти принесла мені щось гаряче?

— Чай імбир і обліпиха, — Руслана вручила їй високий стакан з кришечкою.

— Дякую, — Оксана шкодувала, що то не кава, та подруга саме вв'язалася в челендж «Місяць без кофеїну», тож нічого дивного.

— Ситуація така, — Руслана зробила надзвичайно серйозний голос, — в зелених канцтоварах нова продавчиня. Може, то лише зранку, але здалася якоюсь злою. Новорічних листівок у них нема, й угадай що?

— Що? — в Оксани не було жодних припущень.

— І не буде! — випалила подруга. — Каже, кому зараз ті листівки потрібні. Всім не до них. Кому дуже треба — можуть знайти й роздрукувати якусь картинку.

Оксана переклала сніжинки на підлогу й присіла на сходинки.

— Так, може, і справді, — її піднесений ранковий настрій зараз був наче вдарений сніговою лопатою від цих слів.

— Листівки потрібні! — голосно запротестувала Руслана.

Вона скинула свій засніжений одяг на крісло біля батареї й взялася вішати сніжинки там, де могла дістати без сходів.

— Обов'язково замовляй, — продовжила вона. — Єдине що, думаю, краще брати ті, на яких рік не вказаний. Якщо раптом всі й не продаси — лишаться на наступну зиму.