...

ПРОСТО ПОВІР.

Я был вчера в огромном городе,
Где совершенно нет людей,
И в каждом доме, вместо окон,
Я видел только зеркала.

И я прошел по людным улицам,
Был город полон отражений,
Они брели за мной как тени,
И молча слушали меня...

Машина времени.

Дівчина на екрані називала його на англійський манер, - «Чад». Але це не було зараз головним.

Вона здавалася … уособленням мрії. Та навіть сказала, що живе у цьому ж місті, хоча й на іншому його кінці. Теоретично, можна було зустрітися. Якщо, звісно, усе це було правдою.

Якщо вона взагалі існувала.

-Що мені іще зробити, щоб ти мені повірив, Чаде? – спитала вона. – Чи, можливо … роздягнутися перед цією камерою?!

Йому довелося формулювати відповідь так, щоб вона підходила і до випадку, якщо співрозмовниця, - дійсно, жива людина, і якщо це лише створений комп’ютером образ на екрані, а у реальності ніякої Роберти Ляо не існує.

-Непотрібно, - посміхнувся він, спостерігаючи, як Роберта піднімає руки, мабуть, щоб скинути бретельки від своєї червоної сукні з плечей. – Якщо це для тебе – жертва… Тим більше, у наш час це все одно – не доказ. – Чад мав на увазі: комп’ютер може синтезувати й таке зображення. Взагалі не проблема.

-То що ж тоді..?

-Мені треба подумати. – Хлопець продовжував посміхатися. – До речі, а чому ти так впевнена, що я – справжній?

Роберта, здавалося, розізлилася.

-Ну, якщо надумаєш, - ти знаєш, де мене знайти! І тут, і … вдома, де я, насправді, живу! Якщо захочеш… - Вона зробила паузу. – А я не те, що впевнена, я просто знаю!

Зображення на екрані стрімко зменшилося до однієї точки, а потім на його місці з’явилася звичайна заставка. Після цієї розмови можна було зайнятися чим завгодно іншим, для чого потрібен був комп’ютер, - а він був потрібен майже для усього.

От лише щоб думати, треба мати власний мозок. Вінай Чаддарапонг відкинувся на спинку крісла та заплющив очі, а пальцями погладжував невеличкі вуса. Та замислився.

Потрібно було зізнатися самому собі: йому дуже хотілося б, щоб Роберта Ляо виявилася … живою. Але… Як перевірити це? У електронному світі, де можна роками спілкуватися із людьми, які насправді – лише створені комп’ютером оболонки, а у реальності  ніколи не існували. Навіть дуже достовірні, вони можуть виявляти, - чи удавати, - емоції… Їх тестували одного на одному. Вінай подумав, як, мабуть, цікаво було б підслухати спілкування між собою таких, точно несправжніх, людей. Але це було неможливо, й не лише тому, що він не міг слухати чужі розмови. Проблема полягала саме у тому, що відрізнити на екрані, сидить там перед камерою жива людина, або, немає не лише людини, а й камери та кімнати, де ця людина сидить, - неможливо.

Як же так сталося, що таких, створених комп’ютером образів, стало більше, здається, ніж живих людей?

Очі потребували відпочинку, та й мозок – теж. Вінай підвівся з крісла та пройшов на кухню, дістав з холодильника пляшку пива, налив у стакан. Поставив пляшку назад, а зі стаканом у руці повернувся до кімнати. Але ще не розпочав пити, коли почув вимогливий стукіт у вікно. Та посміхнувся.

Будинок, у якому він мешкав, оплітали рослини, на кшталт ліан.  Зараз на тій, що була біля вікна, висів донизу головою досить великий зелений папуга, та стукав дзьобом у вікно. Вінай поставив стакан із пивом на стіл, підійшов до вікна та відчинив одну стулку. Птах, видавши різкий крик, перелетів на підвіконня.

-Що, тепер гадаєш, що я тобі щось винен? – спитав Вінай, не очікуючи, звісно, відповіді. Можливо, папугу й можна було б навчити розмовляти, якби він жив удома, у клітці. Але це був дикий птах. До того ж, батьківщина цих птахів була на зовсім іншому континенті. Сюди їх колись завезли, мабуть, моряки, але птахи прижилися. Їх навіть стали вважати проблемою, - Вінай читав, що вони, наче б то, змінювали екосистему. Йому було начхати на це, як і на те, що підгодовувати цих папуг заборонялося. – Ну, добре, зараз, зелений друже!

Простягнув руку, взяв пакет із горішками, та поклав кілька на долоню. Птах, побачивши смаколики, зробив кілька кроків, - хода в нього була кумедна, - а потім розпочав брати горішки лапою, тримаючи, немов людина рукою, а дзьобом розчавлював шкарлупу, та виїдав серединку. Вільною рукою Вінай взяв маленьку камеру та розпочав знімати.

Нарешті, папуга наївся, відійшов по підвіконню, та нахилив голову. Можна було б сказати, що дивиться просто у вічі, якби не те, що птах, звісно, міг дивитися лише одним оком, така вже в них будова голови.

-Що ти іще хочеш? Пити? – Вінай знову підвівся, пройшов до ванної та повернувся із блюдцем, наповненим водою. Проте його папуга, що усе ще сидів на підвіконні, проігнорував. Але знову підійшов та підставив голову так, що було зрозуміло: хоче, щоб його почухали. Що господареві квартири й довелося із посмішкою зробити.

Нарешті, пернатому гостеві набридло й це. Він струснувся так, ніби сказав: «Брррр!», перескочив з підвіконня на зовнішній відкіс вікна, ще раз скрикнув, подивився на Віная та полетів.

-До побачення, зелений друже!