Розділ 3. Новорічна несподіванка

Я наважилася. Не чекаючи вечора, одразу ж зателефонувала Ларисі. Та неймовірно зраділа, чим мене остаточно здивувала. Вони планували поїздку в Париж на Новий рік, тому з радістю пообіцяли мене зустріти, забронювати готель і надати можливість насолодитися французькою столицею. 

Колись любила слухати християнську передачу «Там, де чекають», повторювати слова пісні «мене там чекають, мої друзі на небі». Усміхнулася. Не знаю, чи чекають мене на небі,  а на землі точно чекає Париж.

Я надихнулася, відкинула страхи і спакувала валізку ще на Різдво. 

Вже їдучи в поїзді на Франкфурт прийшла до тями. Це Різдво було чудодійним і спокійним, сповненим любові, турботи, тепла. Ніхто мене не тривожив. Не було роботи і  передноворічної метушні, п'яних відвідувачів, душероздираючих бесід з Мартою. Я зовсім не сумувала, що дівчата десь там гуляють в легких сукнях по вуличках сицилійської Марсали….

Мені пахла німецька зима ялинками, мандаринками, ваніллю і корицею. Смакувала штолленами, любекськими марципанами та аахенським печивом. 

Вона торкалася мене морозними днями, усміхалася ясним небом. Я полюбила Німеччину.  Життя, яке в мене було тут, можна назвати sehr lecker. Я жила в тісноті багато років, а в цій країні здобула омріяну волю. 

Дивилася на зеленіючі поля Вестфалії, одягнені в срібло і позолоту ліси Гессена і почала шкодувати про свій поспіх. Батько в такому випадку любив казати: «Взявся за гуж — не говори, що не дуж».

Тато…

Поїзд шугонув в тунель. Темрява розігнала спогади.  Думки метнулися, як не заблукати у великому місті та встигнути на літак.

 Виїхала завчасно. Краще втратити півдня чи й день десь поблизу аеропорту, ніж спізнитися. Особливо страшно, коли ти в чужій країні і летиш в таку ж. Англійська мова мене рятувала, однак  я боялася наплутати. З орієнтуванням у просторі в мене завжди було так собі.

Викотившись з поїзда, (а мене підтошнювало всю дорогу!) перше, що я шукала — місце для полегшення мого стану.  Після вдалих відвідин ледь віднайденого  дамського затишку, летіти ще декілька годин  зовсім не хотілося. І яке лихо мене смикнуло вибрати такий маршрут? Чому автобуса не пошукала? Ще й на Новий Рік вирішила перти? Я все картала і картала себе. Добре, хоч дівчат попередити встигла. Ті довго охкали, називали авантюристкою. Надійка просила не піддаватися на Ларискині чари. Хазяйка ж до роботи як припахає — світу білого не бачитиму! От тільки чи  хотіла я його бачити? Ще день назад, вважала, що ні. А сьогодні, розглядаючи далечінь і клаптики яскравого неба, мені  хотілося бачити прекрасний світ, в якому є місце не тільки роботі. Думаю, на мене вплинула зустріч з Натаніелем Хіммелем (читай — Диваком чи Богом)  настільки, що я сама того не помітивши, не можу жити як раніше. Я раптом стала любити. Просто любити такі прості речі як світанки, чисте небо, акуратні вулички, ранкове morgen  перехожих,  шепіт при повторюванні за диктором німецьких діалогів.

Вийшовши з приміщення вокзалу, розгубилася. Світ навколо такий великий! Все  рухається, аж миготить  в очах. І я загубилася настільки, що загубила те місце, де загубилася. Стояла і глипала очима в який бік іти і чим до того аеропорту добиратися. 

Якась  літня пара, оминаючи мене, звернула увагу на мою розгубленість.

Жінка одразу ж запитала російською чи я біженка з України і куди мені потрібно. Після детального роз'яснення, а на додаток і схеми на клаптику паперу, я знайшла вихід до автобусів. Це ж було так елементарно! Ну як не здогадатися, що крім поїздів, можуть їздити туди ще й автобуси! Занадто звикла до життя в малому містечку й забула темп великого гуркотливого мегаполіса…

Я почала рівно дихати зайшовши до аеропорту. В мене ще чотири години в запасі. Можна випити чашечку кави, купити ще одну пляшку мінеральної води та взяти м'ятну жувальну гумку. 

Я не поспішала за покупками. Зробила десять разів глибокий вдих-видих, роздивилася табло.  Страшно.

Щоб точно все зробити правильно, підійшла на інфопункт. О, чудеса! В них навіть є брошури для таких незнайок, як я! Не повірите— українською мовою! Приємний пан розказав мені англійською що до чого. Я не сильно вдивлялася в НЬОГО. А дарма! Можливо тоді я б запитала, як мені діяти, коли я раптом побачу їх…

З намірами взяти кави та десь зручніше вмоститися, я вдивлялася і внюхувалася. Побачивши, як якась дівчина несе чотири  стаканчики  в  акуратному паперовому кошичку, я набралася сміливості спитати панянку, де можна й собі таку смакоту взяти.

Дівчина знітилася,  намагалася щось пояснити сумішшю англійської та німецької. А я оторопіла. Це була Маргарита. Моя сестра. На десять років молодша за мене. Вона — викапана я.  Тільки я, як Олександра Мрійченко.  Сестрі було десять, коли вона востаннє зі мною бачилася. 

Рита мене не впізнала. Я не поспішала зізнаватися. Я не цікавилася життям своєї сім'ї після того, як наважилася з проклятої Сашки стати сильною Аліною Бойчук. Вони відкинули мене, як прокажену, осквернену. Я відплатила їм такою ж монетою, викресливши із свого життя людей, які до того були дорожчими за всіх.

Подякувавши, стояла мить. Потім стало цікаво з ким вона тут. Може є хлопець чи чоловік? А може мама і тато теж десь близько?  Чи з ними брат? Я вже й забула: є йому вісімнадцять чи нема? А може…Про «може» тато і брат на фронті, думати не хотілося!

Вона несе чотири стакани! Отже мають бути всі! Мама, тато, брат і сестра!

Раптом стало цікаво все, що сталося з моєю сім'єю за  ці роки. Де вони жили  і як? Яка їхня доля під час війни? Де вони зараз? 

Однак, як їм признатися? І чи потрібно це робити?

Я йшла за Марго, ніби так і потрібно. Вона заховалася між стільців для очікування, що були вщент заповнені людьми, і  вигулькнула, взявши на руки  дворічного хлопчика.

Поряд привстали тато і… Не мама. Чужа жінка. Пані, на вигляд років  сорок. Худорлява, з зачіскою каре.

А тато так  любив мамине довге волосся!

Жінка подала стаканчик з напоєм татові, взяла собі. Роздивилася навсібіч і махнула комусь рукою.