Розділ 2. Неочікуваний дзвінок

«Чудеса в сучасному світі трапляються, варто лише вірити». Така фраза все частіше вигулькує на просторах Інтернету перед різдвяними та новорічними святами. Я пережила справжній переворот від зустрічі з паном Хіммелем. Якщо хтось вважатиме мене божевільною — не здивуюся. Самій важко повірити  у свою зустріч з Богом. 

Після трагедії я порівнювала себе з біблійним персонажем праведним Йовом. Він переніс багато страждань, але навіть в такому стані нерозуміння залишився вірним Богові. Сам Господь з'явився йому. Хоч не пояснив всього, але дав нагороду за терпіння і скорботу.

Мені ж ніхто не з'являвся, ніхто нічого не пояснював. Я хоробрилася, як могла. Врешті, озлобилася, відступила, зненавиділа і Його, і своє життя. Він залишив мене з тисячами «чому», тому я вирішила, що якось живуть без Нього люди на світі — і я проживу.

Мені було тяжко. З кожним роком, волочачи існування в страху, комплексах, непевності мені хотілося як і раніше все скласти до ніг Христа. Знала з дитинства Його слова, записані в Євангелії від Матвія: «Прийдіть до Мене, всі стомлені й обтяжені, і Я заспокою вас! Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я покірний і сумирний серцем; і знайдете спокій душам вашим».

Я не йшла. 

ВІН прийшов до мене.  Я була настільки засліплена своїм болем, обтяжена комплексами та страхами, що не впізнала Його. 

Він прийшов і мої вузли почали розв'язуватися…

Сидячи в своїй кімнатці перед вікном, за яким шугали автівки, я все думала і думала про Дивака, Натаніеля Хіммеля і, зрештою, про Ісуса Христа. 

Я не запросила пана Хіммеля в дім. Так, як і Господа не готова впустити у своє життя. Цікаво, скільки Він може чекати?

Мої роздуми сполохав вхідний дзвінок на Вайбер. 

— Лариса? — вигукнула спересердя.

Півроку колишня хазяйка не дзвонила і не писала. 

Піднімаю слухавку.

— Привіт, Аліно! Як ти і де ти? Чи маєш роботу? 

— Добрий день. — вітаюся. 

Український номер ще не змінила на німецький. Мої непевності проявилися і в такій дрібниці.

— Я добре. В Німеччині.

— Молодець, що виїхала. Але чого не до Франції чи Англії? На худий кінець в США чи Канаду? Марта казала ти вмієш по-їхньому балакати!

— Надійка з собою взяла. Тут  її сестра двоюрідна. Обіцяла посприяти в усьому. Вони знають німецьку. Мені допомагають освоїтись.

— Надійка? Та вертихвістка? Ай розумниця!

— А ви як? — переводжу тему. З Ларискою просто поговорити не пройде. Дзвонить — треба щось. 

— Скучила за тобою, Аліно. Ти дівчина моторна, відповідальна. Ми добре. У Франції. Живемо в місті Гавр, Нормандія. Ось кав'ярню відкриваємо.

Слухаю, не вставляю ні слова. 

Лариса продовжує:

 —Не хочемо чужих набирати. Ти — чесна, надійна. Французьку знаєш…Гайда до нас. Будеш роботу мати, допоможемо з усім в новій країні. Алло, Аліно! Чуєш?

— Так.

— То як?

— Не знаю. Подумати потрібно.

— Дозвіл на перебування вже маєш?

— Маю.

— Тоді гайда до нас в гості. Приїдеш, подивишся. На місці вирішиш. Дорогу оплатимо. Ну?

— Це дуже неочікувано. 

— Добре,  попий кави,  прогуляйся, подумай до вечора. Не тягни. Ми хочемо відкритися до Дня святого Валентина.  Ввечері зідзвонимося.

— Добре. Ввечері…— повторюю за нею. 

Вибиваю дзвінок. 

Франція. Я не думала про неї. Знання мови — добре. Однак, коли ти не маєш нікого в чужій країні — це страшно. Якщо вибирати між ризиком і надійністю, останній варіант буде у фаворитах. 

Кави не хотілося. 

Метнулася на кухню. Набулькала повнісінький чайник води (ніби я вип'ю стільки рідини!), дістала з полиці чашку, закинула пакетик зеленого чаю. Поки шипів чайник, кинулася по телефон. Варто глянути, де той Гавр!

В сумці на мене чекав маленький сюрприз: дві апельсини, німецький м'ятний шоколад і круасани.

Я вже полинула мріями у Францію. Він же продовжував думати про мене.

— Ну то що, пане Хіммель? Куди мене направиш? Африка? Франція? Край землі?

Говорила це і сама собі не вірила.

Повернулася в кімнатку, полізла до аптечки. Може у мене температура? Може зустріч з Диваком, дзвінок від Лариси і її пропозиція мені просто примарилися?

На табло висвітлилося 36,6. Отже я здорова, перебуваю при свідомості. 

Мені й не до чаю стало.

Пішла у ванну, напустила  води, сипонула дві пачки морської солі з лавандою, хлюпнула майже півбутлі піни для купання.

Мене явно зашкалює від емоцій сьогоднішнього ранку. Жодного Різдва без дива! Я ввімкнула Моцарта на смартфоні, схопила маску для лиця й 

занурилася у пахучу гарячу воду. Тіло відчуло приємне тепло. Добре, зручно, звично. 

Я звикла до німецьких реалій. Маленька квартирка у Мюнстері стала домом, дівчата — сестрами, літні пари по сусідству — мовчазними свідками адаптації в чужомовному середовищі. Що я маю тут? Волонтерські курси Deutsch, допомогу від Джоб центру, стоси листів і непевність у майбутньому. Якщо у дівчат все складеться, то незабаром майоріє пошук квартирки чи кімнатки. Весь тягар писанини і балаканини буде на ній самій. На жаль, інтеграційні курси їй світять аж у березні наступного року.

Що дасть Франція?

Там є ті, кого вона знає. Там пропонують роботу, яку вона виконувала в Україні. Там говорять мовою, якою вона може спілкуватися. Там пропонують допомогти в усьому. Чи не кращий це варіант для самотньої дівчини?

І справді, що мені вартує  з'їздити і побачити? 

Вискакую з пахучої мильної води, закручуюся сяк-так в рушник і хапаю телефон. Вбиваю той нормандський Гавр у пошук. Ніби й недалеко це. Якихось неповних вісім годин — і ти там! Це якщо машиною. 

Вибиває декілька варіантів авіарейсів. Можна з нашого аеропорту в Грефені до Мюнхена, а  потім нічний рейс до Парижа. Можна ранковим потягом до Франкфурта, а там через годину літак на столицю Франції. Як не крути — побувати мені в Луврі й фотографувати Ейфелеву вежу! Є лише велике але…Найближчі рейси на 31 грудня!