Німеччина, грудень 2022
Восьма ранку. Надворі - 7. Срібло вкрило дахи будинків, витісняло осінню позолоту на деревах, вишукано одягло голі кущі, надало шарму ялинкам і туям. В поєднанні з тисячами гірлянд, які щедро прикрасили містечко, це створювало зимову казку. Якби була художницею, не одну картину створила би, якби була письменницею, не одне із оповідання написала би. На жаль, не володію такими талантами. Мені би заховатися в такому теплому, просякнутому ароматом кави і ванілі місці.
Я у кав'ярні. Тут це прийнято називати Bäckerei. По-нашому, булочна. В Німеччині це як українське два в одному: просторе приміщення, де пахне хлібом і булочками та затишні столики, м'які диванчики, зручні крісла, щоб спокійно смакувати каву.
Так дивно, коли не ти, а тобі роблять лате, подають на тарілочці всілякі смаколики. Один із них спокушає мене набрати ще один зайвий кілограм. Смачнющий Rosinenschnecke (равлик з родзинками) нагадував мені Александру Мрійченко, яка заховалася в хатинку Аліни Бойчук. Це я про себе прекрасную та свої родзинки. Хоч чимось унікальна.
Спостерігаю за працівницями. Спокійні, неметушливо подають замовлення ввічливим відвідувачам.
Давня мрія про мандри Європою здійснилася несподівано боляче.
Війна зруйнувала надії та долі мільйонів українців, змушуючи їх бігти світ за очі. Я забігла до Німеччини. Мартуся кликала мене до Америки, куди вони подалися після перших авіаударів. Мав її Приданюк квартиру біля рівненського аеропорту. Якраз там були. Страху натерпілися і до його діда у Північну Кароліну зібралися.
А що мені там робити? Їх сім'я, їхні родичі. Бути «не приший кобилі хвіст»? Такого зовсім не хотілося. З новою колегою Надійкою, молоденькою дівчиною, яка лише перед Різдвом почала працювати у Лариски, поїхали далеку Вестфалію. В неї там кузина працювала в Мюнстері. Обіцяла нас пристроїти. Я тікала і від війни, і від себе. Після випадку з Диваком вирішила піти з Ларискиної кав'ярні. Все нагадувало про нього.
Стіл, за яким він сидів. Чашка з якої він пив. Мені здавалося, що почала бачити його скрізь: у веселому студентові, в усмішці старенької бабусі з яскравими весняними очима, у дотику рук Мартусиних близнюків.
Любов. Він сказав, що він — любов. Мені так хотілося ставитися до людей, як він.
Війна розірвала мою любов на тисячі осколків, хлинула рікою людського страждання. В голові гуло, шуміло, ревіло. Я наливалася ненавистю до людей. Не раз, вночі кликала до Дивака:
— Якщо ти — любов, то чому так багато страждання? В мені…Біля мене…
Лариса з сім'єю виїхали до Франції ще в перші дні війни. Там довгий час працював дресирувальником коней у якогось багатія її дядько. Хазяйка заплатила всім працівницям щедру вихідну допомогу і порадила шукати багатших і спокійніших сіл.
Спокій, любов… Все змінилося після двадцять четвертого лютого цього року.
Я настільки задумалася про своє, що не помітила ЙОГО. А він уже примощувався за мій столик.
— Перепрошую,— мовив німецькою.— Дозвольте присісти біля Вас. На жаль, всі місця зайняті. Мені потрібно терміново відправити документ.
Такого за вісім місяців у Німеччині в мене ще не було. Взагалі німці дуже цінують приватність. Така поведінка виходила за рамки звичного для цих людей. Не дивно, що моя душа побігла в п'ятки, серце застукотіло, наче в спійманого в сильце птаха! Я хотіла щось відповісти, однак всі знання, отримані на волонтерських курсах Deutsch в одну мить вивітрилися з голови.
Кивнула на знак згоди.
Він швидко скинув своє темно синє пальто, білу шапку, блакитний з синіми і білими лініями шарф, дістав з потайної кишені гаманець і подався щось замовляти. Я швидко допила рештки уже холодної кави (на роботі я виливала таке пійло в мийку!), завернула рештки Rosinenschnecke, збираючись утекти від незнайомця. Ага, втечеш! Він уже тут! Поставив тацю на стіл. А там дві тарілки з круассанами та дві чашки. В одній чорний чай з кружечком лимона, а в другій, прикрившись густою пінкою, було капучіно. Я по нюху і по вигляду знаю, що за кавовий напій переді мною.
Я майже зомліла. Здається це схоже на…
От наївна! Незнайомець взяв щось мені? Це хіба мені капучіно з улюбленими смаколиками?! Розігналася на німецьке добро лапу покласти! Зараз прибіжить висока худа вихолена блондинка, з розмірами дев'яносто-шістдесят-дев'яносто і мені доведеться поступитися місцем! Бо я хто? Правильно, булочка! В двадцять вісім я була сімдесят вісім, а в двадцять дев'ять…Ні, не сімдесят дев'ять, а на аж чотири кілограми менше!
Я продовжувала комплексувати з цієї причини. Особливо після минулорічного різдвяного вечора з Диваком. Час сповіді, дивної турботи та спокою змінився самотнім ранком. Правда спокійним, загорнутим в теплий білий плед з подушкою ялинкового кольору під головою. Мені спокою потім не давало лише одне питання. Ні, зовсім не те, як я лишилася замкнена в кав'ярні із середини! Мене тривожило, чому він пішов. Єдине, що спало на думку, — мої пишні форми. Я їх не люблю, то як же він полюбить! А казав, що — любов! Це єдине, в чому, як мені здавалося, виявлялася ЙОГО нелюбов. Картала себе, а його… Здається, це називається любов'ю.
Я підняла вологі очі, коли він звернувся до мене. Оторопіло витріщилася на капучіно, смаколик та німецький м'ятний шоколад, який незнайомець підсунув мені під ніс.
Ну і що з того, що я українка? Що з того, що біженка! Від цієї жалості чи то доброти мені ставало страшенно ніяково! Тільки не клади мені нічого в кишеню, не тицяй мені в руки грошей! Я помру від сорому, розпачу, безвиході!
Хотіла відмахнутися від такої щедрості, але той шоколад змусив зиркнути на нього!
Господи! ВІН!
Він нагадував мені Дивака. Ні, його очі були небесно-блакитними, русяве кучеряве волосся сягало до плечей. Він, порівняно з Диваком був занадто високим. Недосяжним. Його одяг був звичайним, проте підібраним зі смаком. Блакитні джинси в тон очам, темно сині замшеві черевики, білосніжна кофтина з відверненим комірцем мала три великих синіх гудзики в тон черевикам (а ось замшеві черевики і гудзики в гармонії з іншим нарядом якось аж занадто по-Диваковськи!).