Глава 13. Чітка відповідь

Еріка мчала до орендованої квартири настільки швидко, наче втікала від серійного вбивці. Святослав тримався поруч, але не намагався зупинити її, чи якось заспокоїти. Цим поцілунком він вивів Еріку з зони комфорту, до якої вона звикла. Вона прибігла до квартири, але згадала, що ключі у Святослава. І поки він повільно відмикав замок, не витримала:

- Навіщо ти це зробив?

- Що?

- Знущаєшся?

Еріка кипіла водночас від злості та збудження. А його спокій ще більше бісив. У неї досі ноги підкошувалися, а серце стукало так, наче намагалося вистрибнути з грудної клітки. Щоки палали, губи теж. Еріка нагадувала школярку, яку вперше в житті поцілували так, що всередині все горіло.

- Я зробив те, чого ми обоє хотіли.

Святослав відчинив двері та пропустив її всередину. Тоді зайшов слідом.

- Я не хотіла, - буркнула Еріка, - зіпсував усе.

- Що зіпсував?

Святослав підійшов ближче, Еріка відступила. Він ще наблизився і вона відчула стіну за спиною. А коли Свят захотів зробити ще крок, то швидко виставила руки вперед.

- Не наближайся. Не смій мене більше цілувати.

- Але тобі сподобалося, - мовив спокійно та перевів погляд на палаючі губи. – Ти сама спровокувала мене, і сама цього хотіла.

- Я сама на тебе накинулася?!

- Я лише хочу, щоб ти припинила оборонятися від мене. Я не твій ворог.

- А хто? – швидко спитала Еріка, - хто ти мені? Чого так опікуєшся мною?

- Ти неправильно сформулювала питання.

- Що? – Еріка вигнула брови та швидко закліпала. Вона відчувала силу, дику енергетику від цього чоловіка. Він був сильнішим від неї, спокійнішим, витривалішим. І зараз почувалася загнаною ланню, яку мисливець не збирався відпускати. Куди б не втекла, все одно впіймає.

- Не хто я, а хто ти.

Святослав не переривав зорового контакту. Темні очі не просто пронизували, вони бачили її всю, відчували тремтіння, страх, знемогу. Йому було важко протистояти, але Еріка все одно не збиралася здаватися.

- І хто ж я?

- Жінка, якій я віддам себе.

Після цих слів Святослав розвернувся та пішов з квартири. Еріка продовжувала стояти та часто кліпати. Вона повторювала його останні слова подумки безліч разів. Й зрештою згадала їхню розмову в парку. Саме там Святослав сказав їй, що чоловік, який кохає, віддасть жінці все і себе, якщо потрібно. Вона закрила обличчя руками та сіла на підлогу. Сльози не просто котилися щоками, вони бризкали з очей, мов фонтани. Навіть поруч з Вільчинським вона так не плакала. А зараз чомусь страшенно боліло, пекло в грудях та не могла себе опанувати. Чомусь думала, що за хвилину Свят повернеться, тому побігла у ванну та довго вмивалася холодною водою, поки не заспокоїлася. Але він не приходив. Еріка спробувала зателефонувати, але він не відповів, а через хвилину прилетіло коротке повідомлення:

«Нікуди не йди з квартири».

А куди вона може піти? Якщо чоловік, якого побачила в тому під’їзді, може впізнати її. Саме тому вона так пригорнулася до Святослава, бо не хотіла видати себе. Еріка вкотре приклала пальці до губ. Вона досі відчувала його жорсткі уста, вимогливий поцілунок, збудження. Живіт почав нестерпно нити. Надворі починало темніти, а Святослава досі не було. Хвилювання заполонило все тіло. Вона навіть боялася світло увімкнути у квартирі. Щоб хоч якось заспокоїти розгойдані нерви, зателефонувала матері.

- Мамо, як ви там з Міланкою? – спитала тремтячим голосом.

- Все добре, - відповіла Ірина, - а ти? В тебе дивний голос.

- Все гаразд, прийшла з вулиці та змерзла. Мамо, дай мені Міланку.

Еріка чула віддалені голоси, а через мить в телефоні пролунав тоненький дитячий голос:

- Мамо, я скучила.

- Так швидко? – спитала Еріка жваво й сльози знову покотилися з очей. – Коли ж ти встигла?

- Тебе довго немає.

- Але ж тобі добре з бабусею. Розкажи мені, чим ти сьогодні займалася.

Еріка натхненно слухала розповідь донечки. А Міланка дуже любила розповідати. Разом з Іриною вони допомагали Василю в саду – загромаджували листя, збирали сухе гілля та просто прибирали. А потім Василь показав Міланці справжню корову й від цього дитина була в захваті. Еріка почула, як відчинилися вхідні двері та завмерла. Розуміла, що ключі були тільки у Святослава, тому швиденько попрощалася з донечкою та пішла в коридор.

- Чого в темноті? – спитав він, як тільки побачив її постать.

- Не знаю, - знизала плечима Еріка. Про те, що боялася, не розповіла.

- Голодна? - Він засвітив світло та показав пакет з їжею, - дорогою сюди зайшов у кафе.

- Святе, я хотіла… поговорити про те, що сталося.

Еріка запиналася. Вона не знала, як розпочати розмову та й що взагалі говорити. Насправді хвилював навіть не поцілунок, а слова, які Святослав сказав перед виходом. Але він не дав договорити.

- Забудь. Все гаразд. Не чіплятимуся більше.