Глава 11. Поїздка

- Мамо, я тобі все розповіла. Більше нічого не знаю, - протягнула Еріка, пакуючи речі Міланки.

Ірина Федорівна сиділа у м’якому кріслі в кутку та переминала кофтину дівчинки. Завжди так робила, коли відчувала стрес, або не розуміла до кінця ситуацію. Еріка приїхала ввечері додому та ошелешила новиною. Саме Святослав порадив розповісти матері правду, щоб розуміла весь об’єм потенційної небезпеки та не пручалася тимчасовому переїзду.

- Але як так? Потрібно піти в поліцію. Нехай вони заборонять цьому в’язню наближатися до нас. Роблять же так?

- Так, - кивнула Еріка, - але тільки тоді, коли надати реальні докази погроз. А в мене їх немає. Мамо, - Еріка підійшла та сіла навпочіпки, - можливо, я перебільшую і насправді ні Міланці, ні нам з тобою нічого не загрожує…але мені буде спокійніше, якщо ви перебуватимете в безпеці.

- А мені?! – підвищила голос Ірина Федорівна. – Як буде мені, коли я знатиму, що ти поїхала до цього ненормального?

Еріка зітхнула та усміхнулася. Поводилася так не тому, що прагнула заспокоїти матір, атому, що справді не відчувала страху.

- Я ж не сама поїду, а зі Святославом. У нього великий досвід в таких справах. А я буду в тилу. Обіцяю тобі, що не імпровізуватиму та нікуди не вляпаюся.

Ірина примружилася та з недовірою оглянула свою доньку. Після цього підвелася та підійшла до дверей.

- Це той, що прислав квіти? – Еріка мовчала, але закотила очі та гучно видихнула, - гаразд, їдь. Треба, то значить треба. Хіба ж я зла бажатиму дитині. Піду свої речі спакую.

Еріка усміхнулася матері вслід. Якщо Ірині Федорівні буде легше на душі, коли знатиме, що донька поїхала з потенційними нареченим, то нехай. Головне, що вона сама знала правду і не плекала на цю поїздку романтичних планів. Еріка не заперечувала собі, що між нею і Святославом справді утворилася магія. Їм було легко спілкуватися. І неважливо, чи це спокійна бесіда, перепалка, чи чергове кепкування. З ним вона була справжньою. Злилася, коли хотіла, веселилася та сміялася, коли не могла стриматися. За роки шлюбу Максим виховав у ній справжнісінького солдата, який без його дозволу навіть засміятися не міг. Еріка зловила себе на думці, що постійно порівнює поведінку та відношення до себе Святослава і Максима. Поки що Святослав вигравав у всьому. Але вона боялася, що насправді все це маска, навіювання, маніпулювання. Все, що завгодно, тільки не щирі почуття. Бо і Максим до шлюбу з нею поводився досить чемно. І хоч їхній шлюб відбувся через домовленість. Все ж, якби одразу побачила у Вільчинському загрозу, то невідомо, чи погодилась би.

- Ох, - пробурмотіла вона до себе, - скільки можна думати про тих чоловіків?

Пізно ввечері Святослав під’їхав до будинку Еріки та зателефонував. Він сам напросився допомогти з речами, а Еріка не пручалася. Бо, не зважаючи на запальний та незалежний норов, все ж тверезо оцінювала ситуацію. Була окрема валіза матері, доньки та її. Бо ж і вона збиралася в дорогу зі Святославом. Крім того, Міланка взяла багато іграшок, бо ж не можна їх залишати самих у квартирі.

Близько одинадцятої вечора вони виїхали в дорогу. Міланка через десять хвилин заснула в Еріки на плечі. Ірина Федорівна розмістилася на передньому сидінні, посилаючись на те, що її може захитувати на задньому сидінні автомобіля. Еріка усміхнулася, але промовчала. Бо не пригадувала випадку, коли її матір захитувало в транспорті.

- Святику, - звернулася Ірина до їхнього сьогоднішнього водія, - це нічого, що я так вас називаю?

Еріка перевела погляд на Святослава та помітила, як він намагався стримати сміх. Таки стримав і галантно кивнув головою.

- Так от, а ви впевнені, що ми будемо в безпеці у вашого друга?

- Я йому довіряю більше, ніж собі, - впевнено відповів Святослав, не відводячи погляду від дороги.

- А якщо за нами слідкуватимуть зараз?

- Я перевірив, за вами не слідкували і не слідкують.

Ірина Федорівна на мить замовкла, але Еріка очікувала нового діалогу. Знала, що мати не просто так виборола місце біля Святослава.

- А яка гарантія безпеки Еріки? – Ірина продовжила свій допит, але перейшла майже на шепіт.

- Гарантії немає, - ошелешив Святослав.

Навіть Еріка, яка перебувала на задньому сидінні та вміло вдавала, що не слухала їхню розмову, вигнула брови та не відводила погляду від потилиці Святослава. Тоді зиркнула в дзеркало заднього вигляду й зустрілася з ним поглядом. Він підморгнув, наче цього й чекав, а тоді продовжив:

- Але щоб дістатися до Еріки, їм спочатку доведеться вбити мене.

І він не жартував. Не було в голосі ні іронії, ні перебільшення. Вираз обличчя з жартівливого зробився серйозним. Навіть Ірина Федорівна, у якої були заготовки відповідей на усі випадки життя, замовкла й часто закліпала.

- Я не та жінка, заради якої ти повинен віддати життя, - втрутилася Еріка.

- Впевнена?

Святослав знову глянув у дзеркало та зустрівся з її холодним поглядом. Зелені очі в цю мить нагадували два смарагди. Але ці смарагди досі не піддалися чиїйсь обробці, чи гравіюванню. Вони були дикими, справжніми, такими, що могли спопелити на місці. Й саме в цю мить Еріка спопеляла Святослава. А він усміхався їй, немов прагнув грати з цим вогнем.