Глава 9. Святослав

Шість років тому

- Гадаєш, не проникнемо туди? – спитав Святослав свого напарника, киваючи на будівлю відомого ресторану.

- Ніяк, - впевнено відповів лисий чоловік з борідкою.

- Тоді це буду не я.

Обоє чоловіків перебували біля ресторану Максима Вільчинського та спостерігали за натовпом, який скупчувався біля головного входу. Уже декілька місяців Святослав розслідував діяльність закладів Вільчинського. Був упевнений в тому, що, крім ресторанної діяльності, там кишіло незаконними справами. Сьогодні він прагнув проникнути на закритий вечір, щоб викрити підпільне казино, яке розпочинало свою діяльність у вузькому перевіреному колі осіб. Святослав знав, що сьогодні на благочинний захід мав приїхати його давній товариш Андрій. Щоб не викликати підозр, Вільчинський любив кожного разу запрошувати нових людей.

Святослав упізнав автомобіль Андрія та поспішив до нього. Не любив обманювати, чи використовувати в чомусь друзів. Однак вважав, що кінцева ціль виправдовувала маленьку брехню.

- І ти тут? – мовив Свят, коли Андрій вийшов з машини.

- Це я мав би у тебе спитати, - здивувався Андрій та потиснув Святославу руку. – Не знав, що ти фанат таких заходів.

- Не зовсім, - ледь помітно скривився Святослав.

- Патрулюєш?

- Майже. – Усміхнувся Святослав. – Мені потрібно проникнути всередину?

- Будуть маски-шоу? – скептично вигнув брови Андрій.

- Не сьогодні.

- Жаль.

Святослав добре знав Андрія. Вони росли в сусідніх під’їздах та давно дружили. Святослав розумів, що всі ці заходи для його друга – це лише сходинки до кар’єрного росту. Він не пропускав жодного заходу, де міг проявити свої знання, познайомитися з потрібними людьми та налагодити зв’язки. Свят не міг прямо розповісти про справу Вільчинського, та й Андрій не питав, бо все розумів.

- Допоможеш? – Свят кивнув у сторону ресторану.

- Ходімо, асистенте.

- Асистенте?

- Допомагаю ж, звикай, - кепкував Андрій.

Через якихось десять хвилин Святослав перебував у ресторані Вільчинського. Андрій справді допоміг увійти без зайвих розпитувань охорони. Сьогодні він планував спостерігати за всім, що тут відбувалося. Найбільше його цікавили гості, які потенційно можуть залишитися після офіційного вечора для азартних ігор. Безліч столів із закусками та напоями, приємне тьмяне освітлення, тиха фонова музика – все це маскувалося в благодійний вечір. По залу розташувалися скриньки, куди кожен охочий міг пожертвувати певну суму на нове обладнання для дитячої лікарні. І все виглядало доволі переконливо, якби Святослав не знав істинної натури Вільчинського.

Він знайшов для себе надійне місце. Біля сходів, які вели на другий поверх, був затемнений куток, з якого головний вхід відкривався у всій красі. Святослав вхопив стакан віскі та сперся на колону. Він не просто спостерігав, а запам’ятовував кожну деталь, гостей, персонал. Нарешті у дверях з’явився і сам Вільчинський. Але не Максим привернув увагу Святослава, а дівчина, яка йшла з ним під руку.

Святослав міг з упевненістю сказати, що не бачив її раніше. Вона була дуже привабливою, але надто юною для такого ловеласа, як Вільчинський. Дівчина ввічливо усміхалася та відповідала на вітання кивком голови. За роки практики Святослав безперешкодно міг сказати фальшивила вона, чи була щирою. Через декілька хвилин спостерігань скривився, бо усвідомив головне – вона така ж фальшивка, як і сам Вільчинський. Наскільки приваблива ззовні, настільки ж фальшива всередині.

- Новоспечена дружина власника ресторану, - почув поруч голос Андрія.

- Не зрозумів?

Андрій поплескав Святослава по плечу та продовжив:

- Дівчина, на яку задивляєшся. Це його молода дружина. Кажуть, в них велике кохання. Одружився таємно місяць тому.

- Справді? Кохання? Віриш?

- В нього, можливо, - почав розмірковувати Андрій, - в неї точно. Але не до нього, а до його грошей.

- Але ж красива зараза, - Святослав одним махом випив віскі та ледь помітно скривився.

Дружина Вільчинського справді виділялася з натовпу інших дам. Вирізнялася не лише зовнішністю, а й поведінкою. Вона з непідробним захватом розглядала приміщення, поводилася якось наївно та необізнано. А коли хтось із присутніх зробив їй комплімент, то щиро усміхнулася. Однак з Вільчинським вона явно грала. І саме це псувало все враження.

Від колони Святослав пройшов далі вглиб приміщення. Йому хотілося почути хоча б натяк на продовження вечора, але усі присутні вміло оминали його в банальних розмовах про політику, пишність вечора та інших глобальних проблем, на які потрібно пожертвувати чималу суму. Згодом Святослав опинився біля службового приміщення, коли йшов до вбиральні. Він зупинився, бо почув дивну розмову. Двері були прочиненими рівно настільки, що зміг побачити там Вільчинського разом з дружиною.

- Поводься так, як має поводитися дружина Максима Вільчинського, - говорив суворим тоном ресторатор.

- Як? – заговорила боязко дівчина.