Глава 8. Сполошилася

Еріка тримала маленьку ручку у своїй долоні та помаленьку ступала до ігрового майданчика. Міланка дріботіла поруч та час від часу підстрибувала, а коли бачила в полі зору гарний багряний листочок, то обов’язково зупинялася та підбирала його. Еріка глибоко вдихнула вологе осіннє повітря та на мить заплющила очі. Безтурботна прогулянка з донькою була для неї справжньою насолодою, а сонце, яке час від часу виступало з-за хмар, сприяло ще кращому настрою. І навіть дзвінок від «родича» уже не здавався таким бентежним.

- Я на гірку. Добре, мамо? – спитала Міланка й, не чекаючи відповіді, побігла до гірки.

Ще здалеку Еріка помітила Святослава, який сидів на лавочці поруч з майданчиком та спостерігав за нею. Вона підійшла та вмостилася поруч.

- Давно чекаєш?

- Ти пунктуальна, - відповів Святослав. – Твоя донька?

- Злякався? – Еріка повернула до нього голову та прискіпливо стежила за реакцією.

- Здивувався, - уточнив Святослав.

- Справді?

- Хочеш про це поговорити?

- Ні, - різко відповіла Еріка. Настільки різко, немов прагнула переконати не лише його, але й себе.

Святослав хмикнув, ледь помітно усміхнувся, але не розвивав цю тему.

- Розповідай. Ти ж не просто так хотіла зустрітися.

- Мені почав телефонувати дивний чоловік, - почала свою розповідь Еріка, слідкуючи очима за Міланкою, яка бігала від гойдалки до гірки та навпаки, - каже, що брат мого покійного чоловіка.

- Вільчинського, - уточнив Святослав.

- Ти був з ним знайомий?

- Був.

- Добре знав?

- Ні.

Еріка хотіла почути більш розгорнуту відповідь, але Святослав замовк. Вона добре розуміла, що про Вільчинського в місті знали майже всі, бо він був не лише відомим ресторатором та організатором підпільного казино, а й медійною особою, яка займалася благодійністю.

- А це нічого, що ми спілкуємося не в тебе на роботі? Ми ж маємо підписати якийсь контракт? Чи не так? Мені Андрій казав, що у тебе своє агентство, – торочила Еріка.

- Тобі потрібен контракт?

- Ні.

- І я можу без нього обійтися. Ти віриш, що він його брат?

- Андрій сказав, що у нього дійсно був брат. Але чи телефонує мені саме він, я не можу бути впевнена. Але я боюся.

Останні слова Еріка сказала майже пошепки. Вона продовжувала спостерігати за Міланкою і Святослав прослідкував за її поглядом.

- Не за себе, - не питав, стверджував.

- За найдорожче, що в мене є.

Еріка заплющила на мить очі, а коли розплющила, то гучно видихнула. Всього лише на секунду уявила, що з донечкою може статися біда, і в грудях одразу стиснуло та запекло. До горла підступила нудота, а на очі виступили сльози. Вона не могла допустити, щоб цей в’язень, якщо це справді він, наблизився до неї.

- Він погрожував? – спитав Святослав.

- Ні, але поводився зухвало і натякав. Казав, що в мене є дещо те, що належить йому.

До Еріки підбігла Міланка й почала захоплено розповідати про те, як багато разів вона гойдалася та з’їжджала з гірки. Хвалилася, яка вона сильна, а все тому, що добряче поїла.

- Ти дуже сильна, - підіграв їй Святослав, - я спостерігав за тобою. Ніхто з діток з такою швидкістю не ковзав з гірки, як ти.

- Точно? – недовірливо перепитала дівчинка і Святослав розсміявся.

- Викапана матуся.

- А ти хто? – спитала малеча, - це ти купив мамі квіти?

- Міланко, - прошепотіла Еріка та притягнула її до себе. – Хіба я не вчила тебе не розмовляти з незнайомцями?

- Мама правду каже, не розмовляй з незнайомцями.

Дівчинка засоромилася та пригорнулася до Еріки, яка стежила за мімікою Святослава, але не здужала розгадати його емоції. Еріка могла прийти на цю зустріч без Міланки, але тоді виникли б запитання від матері. Саме тому вона поєднала прогулянку з донькою та зустріч зі Святославом. З іншого боку, їй навіть хотілося показати йому свою дитину. Багатьох чоловіків саме це відлякувало. Після зустрічі в клубі, посиденьок й танців вона починала танути. Ці відчуття були невідомими для неї. А все, що невідоме, лякало. І Еріка справді боялася. В першу чергу, капітулювати перед цим чоловіком. Тому бажала для профілактики сполошити його, але не піддатися спокусі.

Міланка знову побігла на майданчик і Святослав продовжив розпитувати:

- Ти успадкувала все майно Вільчинського?

Еріка гучно розсміялася. Сміх був настільки щирим, що з очей покотилися сльози. Вона досі пам’ятала записку, яку Вільчинський залишив разом із заповітом. І там чорним по білому було викарбувано: «Ти для мене ніхто, але за те, що народила доньку, залишу тобі будинок. Це лише заради НЕЇ». І це за чотири роки шлюбу. Шлюбу, в який вона сама не просилася. Еріка не чигала на його майно. Якби він не залишив їй нічого, то дала б собі раду. Але ця записка навіть після його смерті доводила їй, що вона для нього сміття.