Глава 7. Завести татка

Еріка лежала між простирадлами з міцно заплющеними очима. Вона розуміла, що давно настав ранок, але вперто не хотіла прокидатися. Постійно прокручувала в голові події вчорашнього вечора, перемотувала цікаві моменти та ставила на паузу найпікантніше. Еріка згадувала голос Святослава, його легкі й водночас впевнені дотики й остаточно впевнилася, що саме він шість років тому обережно полагодив їй туфельку, а потім взув її так, наче нога Еріки найцінніший скарб. Цікаво, а чи запам’ятав її він? Еріка розплющила широко очі, примружилася від яскравого денного світла та впевнено мотнула головою. Як він міг її запам’ятати, якщо не бачив обличчя? Та й за ці роки в нього було достатньо жінок, щоб викреслити одну випадкову панянку з пам’яті.

- Ідіотка, - буркнула вона до себе та різко встала з ліжка, - ще не вистачало його жінок рахувати.

- Ти з ким там розмовляєш? – почулося з кухні.

- З собою, - тихо відповіла Еріка.

Вчора вона випила зовсім небагато, але навіть від цього голова здавалася чужою. Еріка заправила ліжко та прошмигнула на кухню. На столі її чекав справжній банкет – пляшка дитячого шампанського, шоколадний торт, різноманітні канапе та гранатовий салат.

- Це сон? – усміхнулася Еріка, дивлячись на щасливу доньку.

Ірина Федорівна в цей час стояла в кутку та щось нашіптувала малій.

- Сюрприз! – викрикнула Міланка та підбігла до Еріки.

Еріка з легкістю підхопила малу пустунку на руки й почала кружляти з нею, заціловуючи при цьому її усміхнене обличчя.

- Як же ти здогадалася, що в мене день народження?

Еріка любила створювати для доньки справжній театр. Вона імітувала здивування, захват і цим самим ще більше спонукала малечу до сміху.

- Ти так довго спала, я вже не могла дочекатися. – Заговорила ображеним тоном Міланка, - а бабуся казала, що не можна тебе будити.

- Правильно, - втрутилася Ірина, - бо інколи й твоїй мамі, як і всім нормальним людям, можна поспати до обіду. Сідайте, дівчата. Будемо пригощатися.

- Це не сніданок, - розреготалася Еріка, - це справжній банкет.

- Правильно, це не сніданок, це обід, - поправила її Ірина, - розповідай, як вчора погуляли?

Еріка зітхнула, в голові знову промайнули спалахи вчорашнього вечора й вона відчула полегшення. Наче хоч трохи вивільнила ті емоції, які стільки часу замикала в собі.

- Гарно. І я дуже вдячна, що ти мене випхала святкувати.

- Не випихала.

- Гаразд. Спонукала.

- А це різні речі.

- Мамо, а ми підемо гуляти? Я хочу збирати листочки, - заговорила Міланка, ласуючи великим шматком торта.

- Так, назбираємо бабусі справжній букет.

- До речі, мало не забула, - Ірина Федорівна піднялася зі свого крісла та пройшла в коридор, після цього повернулася з великим букетом квітів та передала його Еріці, - це приніс кур’єр, поки ти спала.

- Он як?

Еріка оглянула пишний букет, який складався з троянд, гортензій,  гвоздик та інших дрібних квіток й відшукала конверт із запискою.

- І ти навіть не читала? – спитала Еріка в матері, примруживши очі.

- А там була записка?

Здивування Ірини Федорівни було справжнім і це ще більше насмішило Еріку. Вона швидко розгорнула записку та побачила друковані літери:

«Граційна, мов гортензія. Таємнича, мов троянда. Бунтівна та революційна, мов гвоздика. З днем народження, Еріко!»

Вона ледь помітно усміхнулася. Подумки прочитала записку декілька разів. Її ніколи не порівнювали з квіткою. Та й вона не звикла отримувати квіти. Єдиний букет, який отримала від покійного чоловіка – це весільний. На свята він купував подарунки, але ніколи не питав, чого хотіла Еріка. Обирав усе на свій смак, який кардинально різнився з її вподобаннями. Квіти ж вважав даремною тратою грошей. І лише зараз Еріка зрозуміла, що квіти від Максима були б ще одним проявом дволикості. Бо квіти мають дарувати щиро та з любов’ю. Навіть без підпису знала, що цей букет прислав Святослав. Не через любов, а через щирість. Бо жінка мала у свій день народження обов’язково отримати квіти. Саме ці слова він сказав на прощання вчора.

- Дай сюди, - Ірина не стрималася та вхопила записку з рук Еріки.

- Це всього лише привітання з днем народження.

- Але ж яке привітання.

- Мамо, в мене буде тато? – раптом спитала Міланка й змусила всіх замовкнути.

- Сонечко, твій тато дивиться на тебе з неба. Я ж тобі розповідала.

- Але ж ми можемо завести собі нового татка, - впевнено закивала дівчинка, - мені Аня розказувала, що її мама завела для неї нового татка. І цей татко постійно дарує мамі квіти, а їй приносить цукерки.

Еріка ледь стримала сміх. Ірина Федорівна, попри щемливу ситуацію, теж ледь стримувалася. Спільними зусиллями пояснили дівчинці, що не можна ось так просто завести нового татка, як цуцика. Але, з іншого боку, в Еріки серце розривалося, бо вона бачила, що донька хотіла не щось захмарне, а звичайну повноцінну сім’ю. Від роздумів та самопоїдань відволік дзвінок. На дисплеї висвітився незнайомий номер, але останні цифри вона добре пам’ятала ще з минулої розмови.