Глава 5. Родич

У понеділок зранку Еріка відвезла Міланку в садочок, а сама відправилася за посилкою до найближчого поштового відділення. Вона часто замовляла тканину та різні дрібнички для того, аби пошити щось для себе, чи рідних. Попри любов до ескізів та моделювання одягу, обожнювала інколи майструвати. Покійний чоловік не схвалював її захоплення. Малювати не забороняв, але вважав, що справжнє заняття для жінки це тримати себе у формі, бути постійно красивою та приділяти достатньо уваги йому. А коли вона суперечила цим правилам, то застосовував тиск – фізичний та моральний. Він не бив її, але змушував робити все, що йому хотілося. Був справжнім егоїстом, тому свої потреби ставив вище всього іншого. Однак найбільше Еріка боялася саме морального тиску. Бо не було й дня, коли Максим не нагадував їй про те, як благородно вчинив, коли одружився з нею, та розв'язав усі її проблеми. Часто повторював, що вона без нього ніхто. І чим більше людину в чомусь переконувати, тим справніше вона починає в це вірити. Спочатку Еріка опиралася, а потім втомилася і почала шукати в собі недоліки. Згодом навіть повірила в них.

Вона під’їхала до поштового відділення та відігнала неприємні спогади. Тоді зайшла всередину будівлі й попрямувала до адміністратора. Раптом в сумочці завібрував телефон і вона почала його там розшукувати. І, за законами всіх невдач, смартфон лежав на дні торбинки. Еріка нахилила голову так, що перед собою нічого не бачила. А коли перечепилася за щось тверде, то мало не гепнулася обличчям в підлогу, якби її не впіймали.

- О, Боже, - мовила вона пошепки та вирівнялася.

- Та ні, це всього лише я, а не Бог.

Еріка почула знайомий голос і розплющила широко очі. Вона різко повернулася й побачила Святослава, який міцно утримував її за талію.

- Що ти тут робиш? – вона швидко вирвалася з його так званих обіймів.

- Знав, що ти сюди прийдеш. – Зухвало відповів він.

- Серйозно?

- Та що з тобою не так? Ти взагалі жартів не розумієш?

Еріка скептично вигнула брови та глянула на нього з-під лоба.

- Можливо, в тебе жарти специфічні?

Святослав примружився та пильно оглянув її з ніг до голови. Поводився, мов лікар, який збирався винести вердикт.

- У мене враження, наче з тобою сталося щось жахливе.

- Жахливе?

- Ти краще знаєш.

- Договорюй, якщо вже почав. – Суворо мовила Еріка. Її телефон знову завібрував, але вона безперешкодно відшукала апарат та відхилила виклик.

- Чому ти бачиш в мені ворога?

- Не бачу.

- Ти так з усіма поводишся?

- Як?

- Замість того, щоб подякувати за те, що спіймав, ти нападаєш. – Святослав зосереджено спостерігав за нею.

Бачив, як вона реагувала на кожне слово. Йому подобалася ця реакція та перепалка між ними. Він звик спілкуватися з жінками по іншому, та й вони не так на нього реагували… Але Еріка була справжньою, її поведінка та супротив манили до ще більших баталій. В ньому починав розгорятися справжній інтерес та завзяття. Святослав розумів, що її поведінка це маска. І хотілося якнайскоріше зірвати її.

-  Подякувати за те, що переслідуєш?

- Переслідую? – Святослав усміхнувся, бо це дійсно насмішило.

- Стверджуватимеш, що це випадковість?

Еріка не довіряла йому. Він поводився нахабно. Хоч і впіймав її, але вона сприймала це, як продуманий план.

- Еріко, - гучно зітхнув Святослав та потер борідку, - навіть якби мені шалено сподобалася жінка, я б не діяв таким способом.

- Справді? А яким? – спитала вона перше, що спало на думку, й одразу ж прикусила язика.

- Є багато інших приємніших місць для зустрічі, - Святослав окинув поглядом сіру будівлю пошти, а тоді продовжив, - наполегливих способів, зізнань. Змушений тебе розчарувати, - усміхнувся Святослав, помітивши її зацікавлення, - я прийшов сюди не через тебе. Ходи обережніше. Шкода цього милого личка.

Він усміхнувся на прощання, а тоді підійшов до адміністратора. Еріка мало крізь землю не провалилася, коли побачила, що він забирав посилку. В цю мить вона нагадувала свого покійного чоловіка, який звик, що весь світ крутився навколо нього. І зараз Еріка була не кращою.

Святослав пішов і лише після цього вона видихнула та припинила червоніти. Тоді забрала тканину та сіла у свій автомобіль. Телефон вкотре почав вібрувати. На дисплеї висвітився незнайомий номер. Еріка швидко відповіла.

- Вільчинська? – спитав чоловічий голос.

- Так, - мовила спокійно, - а хто це?

- Близький родич. Потрібно зустрітися.

- Який родич? В мене немає нікого, крім…

- Крім матері, доньки, батька та брата. Хоча з останніми двома ти давно не спілкуєшся. А ще в тебе є один забутий родич – брат твого покійного чоловіка.

- У Максима був брат?

У телефоні почувся нервовий сміх. Вона не знала, з ким розмовляла. Та й не довіряла анонімним викликам. Цей чоловік міг назватися ким завгодно.