Глава 4. Повідець

Шість років тому

Еріка дивилася у дзеркало, але не бачила в ньому себе. Фарфорова шкіра, перелякані зелені очі, пухкі губи здавалися чужими. Занадто яскравий макіяж, до якого ніяк не могла звикнути, відверті сукні, яких раніше не носила, високі підбори, що муляли та натирали тендітні ноги. Вона одягнула довгі сережки, які завершили образ, та змусила себе усміхнутися.

- Ти ще довго? – почувся грубий чоловічий голос зі спальні, - в салоні ж все зробили тобі. Як можна так довго копирсатися?

- Йду! – крикнула вона чоловіку.

Чоловік. Минуло три місяці з дня їхнього весілля, а вона ніяк не могла звикнути до статусу заміжньої жінки. Бо не так вона уявляла своє весілля, свого чоловіка, своє подружнє життя. Еріка ніколи не мріяла про принца, бо їх усі бажають. Їй хотілося простого хлопця, разом з ним крокувати до спільних цілей, виховувати дітей, жити в повазі та спокійно старіти. Але доля, очевидно, мала на Еріку свої плани, тому вона знову глянула на чуже відображення, а тоді вийшла з ванної кімнати.

- Стій, - мовив спокійно Максим.

Темно-сині очі пронизували наскрізь прискіпливим поглядом. Максим потер підборіддя, зупинившись на виразній ямочці подушечками пальців, тоді занурив руку в темну шевелюру та ледь помітно всміхнувся. Він вивчав її, мов невідомий організм під мікроскопом. Намагався відшукати недоліки там, де їх не було. Бо зелена оксамитова сукня окреслювала фігуру, привертаючи увагу до спокусливих вигинів, та спадала до підлоги. Розпірка спереду показувала струнку ніжку, а глибокий виріз на спині привертав увагу до фарфорової ніжної шкіри.

- Чудово, недаремно заплатив стільки грошей стилісту та всім іншим, - лукаво продовжив Максим.

Він підставив лікоть й Еріка вхопилася за нього рукою. У свої двадцять два поруч з сорокалітнім чоловіком виглядала школяркою. Але яскравий макіяж, підбори, сукня додали декілька років і різниця у віці не здавалася настільки суттєвою.

- Ти так і не сказав, куди ми їдемо, - заговорила, коли вони вийшли з будинку в напрямку автомобіля.

- А що… колись казав? – мовив скептичним тоном.

- Ні, але… Якби знала, то легше було б підготуватися.

- Стиліст знав, як саме тебе одягнути. Цього достатньо.

Його тон звучав спокійно, але все одно лякав. Максим ніколи не кричав, не злився. Він настільки вмів володіти інтонаціями та наголосами, що його й без галасу остерігалися. Еріка не боялася, але поводилася стримано. Вона досі вивчала його й поки не розуміла – лякатися чи довіряти власному чоловікові.

- Навіщо ти одружився? – спитала вона, коли опинилися на задньому сидінні автомобіля.

- Цікаве запитання. Коли одружувався, не думав, що ти будеш такою допитливою і балакучою.

- Тобто десятихвилинна розмова з дружиною в день – це балакучість?

Максим гучно зітхнув. Настільки гучно, що Еріка відчула, як у темряві роздулися його ніздрі. Так поводилася людина, яку роздратували. Інколи складалося враження, що все у ній його дратувало. Тому питання, яке поставила Еріка, здавалося більш ніж доречним.

Максим повернувся до неї всім корпусом. Поки автомобіль плавно рухався нічними дорогами міста, він торкнувся долонею оголеної шиї Еріки. Тоді легенько стиснув її та наблизився.

- Одружився, бо так захотілося. Чому на тобі? Сподобалося твоє тіло. Набриднеш – розлучуся. Ще питання?

Еріка мотнула головою настільки, наскільки дозволяв його захват. Він відпустив, але вона не припиняла глибоко дихати. Максим не душив її, не стискав сильно. Його рухи були майже невідчутними, але він тиснув на неї морально. Бачив, від чого здригалася, й продовжував торкатися цієї кнопки.

- Поводься чемно, ввічливо. Не усміхайся надто багато, бо чоловіки подумають, що ти з ними фліртуєш. Тримайся поруч, але коли в мене будуть переговори, займися якоюсь дамською справою.

Еріка помітила, що вони під’їхали до одного з ресторанів, які належали Максиму. Він галантно допоміг їй вийти з автомобіля. І вона вкотре здивувалася разючій відмінності поведінки людини наодинці та при публіці.

- Все зрозуміла? – перепитав її, вхопивши за руку та широко усміхаючись.

- Майже.

- Що саме незрозуміло?

- Незрозуміло, чому ти не взяв з собою повідець і намордник, - широко усміхнувшись у відповідь, мовила Еріка.

- Не грубіянь.

Максим стиснув міцніше її лікоть та потягнув за собою. На таких вечорах Еріка почувалася експонатом в музеї. Бо це були своєрідні оглядини. Максим хотів усім показати свою молоду дружину. Гарно вдягав, зображав люблячого сім’янина. Тільки Еріка ніяк не могла второпати, для кого вся ця вистава. Як і не розуміла, чому саме вона. Бо Вільчинський міг взяти в дружини відому модель, або ж собі рівну. Еріка була впевнена, що безліч дівчат мріяли про шлюб з таким чоловіком. Тільки не вона. Якби не обставини, Еріка навіть не підійшла б до цього чоловіка.

Всередині ресторану не було надто людно. Еріка поводилася чемно. Саме так, як і просив її новоспечений чоловік. Усміхатися широко й без настанов не хотілося. Вона зиркала навкруги, намагаючись відшукати Олю, з якою познайомилася минулого тижня, але її тут не було. Ресторан Максима виблискував позолотою. Було чутно стукіт дорогого скла, офіціанти метушилися біля гостей, намагаючись догодити їм. Вона не знала достеменно, що саме сьогодні святкували. Хотілося скорішого закінчення вечора, щоб опинитися вдома.