Глава 2. Іронія долі

- Приїдеш сьогодні? – почула просте питання від подруги Еріка.

- Вибач, а що сьогодні?

Вона упіймала здивований погляд Олі й одразу ж прикусила губу, бо згадала, як минулого тижня подруга попереджала про святкування п’ятої річниці шлюбу. З Олею вони не дружили з дитинства, чи юних років. Познайомилися на одному із вечорів, які любив влаштовувати покійний чоловік Еріки, й відтоді стали нерозлучними. Темноволоса Ольга виділялася своїми глибокими карими очима. На сонці вони ставали карамельними й прекрасно гармоніювали зі смаглявою шкірою та каштановим волоссям. Дівчата домовилися разом поснідати та перебували в затишному кафе, смакуючи сирники з кавою.

- Ти ж не забула, - мотнула головою Оля, радше заспокоюючи себе, ніж запитуючи.

- Ні, - впевнено відповіла Еріка, - не одразу зрозуміла, що сьогодні п’ятниця.

- Усі переважно рахують дні до вихідних, а ти забуваєш про них.

- Гаразд, звісно ж, я буду. Хто ще серед запрошених?

- Усі свої, - почала тараторити Оля, а Еріка щиро усміхнулася, бо добре знала фразу «всі свої». – Наші з Андрієм батьки, його сестра з чоловіком, ще моя Алінка, з якою ми дружимо зі школи, й ще когось хотів Андрій запросити.

- Одним словом, як завжди. «Всі свої» рівносильне цілому будинку гостей.

- Ми не вміємо скромно, - хіхікнула Оля.

- Добре, - Еріка підвелася та поцілувала подругу в щоку, - зустрінемося тоді ввечері.

Після зустрічі з подругою вона відправилася в торговий центр, щоб купити подарунок. Планувала прийти ненадовго, привітати їх та поїхати. Саме в подарунковому магазині взнала, що п’ята річниця – це дерев’яне весілля. Й цілком логічно, що подарунок має бути відповідним. Після недовгої консультації привітної дівчини Еріка обрала сімейний альбом в дерев’яній оправі. Її заворожив не сам альбом, а надпис на ньому: «Життя складається не з часу, а з моментів…».

Далі вона поїхала додому. Після смерті чоловіка Еріка відмовилася від великого будинку, в якому ніколи не почувалася по справжньому щасливою. Натомість купила простору квартиру, в якій окрему кімнату облаштувала під свою майстерню. Ще з дитинства їй подобалося майструвати різні речі для себе. Пізніше тренувалася на близьких, а коли настав час обирати майбутню професію, то в голові крутилося лише одне – дизайнер одягу. Вона обожнювала працювати з дому, любила братися за роботу не в конкретні години, а за покликом натхнення. Свідомо не влаштовувалася на роботу й не відкривала власну справу. Хоча на останнє в неї поки не було достатньо коштів.

Максим Вільчинський був доволі заможним чоловіком. Він володів мережею ресторанів, за якими маскувалися підпільні казино. Майже всі у місті про це знали та вправно вдавали необізнаність. Максим був жадібним настільки, наскільки й багатим. Тому Еріка не здивувалася, коли взнала, що майже все своє майно Вільчинський заповів їхній спільній доньці, а управляти всім цим добром, поки Мілана не досягне повноліття, мала спеціально довірена ним людина. Еріці він залишив будинок, який вона продала, як тільки вступила в права спадщини. На ці ж кошти купила квартиру та автомобіль.

Андрій, чоловік Олі, працював комерційним директором в холдингу, до якого входило декілька дочірніх компаній, з однією з яких Еріка успішно працювала. А саме – продавала ескізи одягу для майбутнього виробництва.

- Мамо, - дорогою додому вона зателефонувала матері, - забереш сьогодні Міланку?

- Заберу, звичайно. Я і без твого прохання можу щоденно забирати, - швидко проговорила матір.

- Знаю, але…

- Ми вже про це говорили.

- Саме так. Оля запросила на святкування річниці. – Наче виправдовувалася Еріка.

- Не спіши додому. Ми впораємося без тебе.

- Я лише забіжу привітати.

- Еріко! – суворим тоном заговорила Ірина Федорівна, - розслабся і хоч сьогодні дозволь собі відпустити контроль.

Після цього вона відключилася, а Еріка замість дороги додому повернула до парку. До розмови з матір’ю збиралася приїхати додому та переодягнутися в щось більш підходяще. Бо на сніданок з подругою одягнула джинси та зручний блейзер. Однак слова матері змусили задуматися. Можливо, справді потрібно послабити контроль, відпустити себе та робити так, як бажає душа, а не так, як заведено. За роки шлюбу з Максимом настільки звикла до ідеалу в усьому, що це нагадувало параною.

Еріка приїхала до будинку Олі майже вчасно. Вона вручила подарунок щасливому подружжю, привіталася з гостями та спокійно зайняла своє місце за столом. Час від часу перекидалася кількома словами з Аліною, яка сьогодні виглядала так, немов зібралася на полювання. Подруга Олі нагадувала справжнісіньку барбі, починаючи від кольору волосся та закінчуючи високими підборами.  Згодом Еріка дізналася від Олі, що Аліна так причепурилася, бо Андрій обіцяв познайомити її зі своїм давнім другом.

І як тільки Еріка вирішила, що можна прощатися та їхати додому, пролунав дзвінок у двері, а через хвилину перед гостями з’явився грубіян з офісу. При яскравому освітленні змогла добряче розгледіти його. Тепер до всіх попередніх рис мусила додати ще й зухвалість. Бо він дивився на неї настільки хитро та нахабно, наче щонайменше бачив її голою. Ще й, за іронією долі, вільне місце було тільки біля неї.