Глава 1. Вулкан, а не камінь

Легкий вітерець кружляв різнобарвне листя, небо затягнуло щільними хмарами, а повітря просякло вологою. Жовтень не тішив теплими днями, навпаки – нагадував про похмуру осінь. Тендітна жінка впевнено крокувала тротуаром до невисокої будівлі. Її коротке волосся підстрибувало від енергійної ходи, а вітер розвівав пасма та додавав легкості. Кремове пальто виділяло її з натовпу, а хаотичні прядки на голові виказували в ній творчу натуру. Еріка Вільчинська любила осінь. Вона похапцем вдихала прохолодне повітря і насолоджувалася свіжістю. Після задушливого літа така погода була для неї, мов морозиво у розпал спекотного дня.

Вона відчинила важкі двері офісної будівлі. Пройшла до сходів та піднялася на другий поверх. Швидко та впевнено оминула численні двері в коридорі. Еріка часто тут бувала, тому знала всі ходи та виходи. Біля кабінету комерційного директора нікого не було, тому спочатку постукала, а тоді зайшла, притискаючи до грудей свою теку.

- Андрію, я принесла ескізи, як і домовлялися…

Вона не договорила, замовкла на пів слова, бо крісло повернулося і зрозуміла, що постать, яку сплутала з другом, належала зовсім іншому чоловіку. Він поклав лікті на стіл, а пальці зімкнув у замок перед собою. Ледь помітно схилив голову та прискіпливо оглянув її. Через те, що з вікна прямісінько на його спину пробивалося денне світло, не могла чітко розгледіти обличчя. Однак була впевнена, що він усміхнувся, побачивши її.

- Не Андрій, - пробубніла після короткої паузи.

- Не він, - почувся грубий чоловічий голос, - принесеш кави?

- Що?

Смарагдові очі Еріки помітно збільшилися, коричневі брови вигнулися, а рот зімкнувся в трубочку.

- Кави, хіба ти не це хотіла запропонувати?

- А ти хто такий?

Вона ступила ближче й нарешті змогла розгледіти доволі грубі риси обличчя – прямий широкий ніс, жорсткі губи, які частково ховалися за борідкою, та темні очі, що продовжували свердлити в ній дірку.

- Яка різниця, хто я такий? Не просто ж сиджу в цьому кріслі, - він окинув головою кабінет, тоді спокійно продовжив, - хіба в обов’язки секретарки не входить кава?

- Секретарки? – мотнула головою Еріка. Від цих рухів коротка зачіска набула ще більшої пишноти на голові. – Це я секретарка?

- Схожа.

Вона демонстративно окинула себе поглядом, ледь чутно хмикнула та запитально глянула на незнайомця:

- Мабуть, усі секретарки розносять каву в пальто?

- Значить кави не буде?

- Хочеш кави – зроби собі сам.

- Покажеш де?

- І без мене впораєшся.

- Ти чого така збуджена? – незнайомець нахилив голову в інший бік, наче з цього ракурсу йому було зручніше розглядати Еріку. – Коли до тебе приходять гості, ти така ж ввічлива?

-  Ти не мій гість.

- Це можна виправити, - продовжував веселитися чоловік. – Познайомимося?

Він вказав рукою на крісло навпроти, але Еріка недовірливо примружила очі та відмовилася. Вона прийшла до Андрія, щоб віддати теку зі своїми ескізами, як і домовлялися. Натомість в його кріслі сидів цей зухвалець та знущався з неї.

- Де Андрій? – спитала вона, проігнорувавши його запрошення.

- Вийшов, - знизав плечима чоловік, - я ніяк замість нього не підходжу?

- Ніяк.

Еріка стрімко розвернулася та наблизилася до виходу, однак слова незнайомця змусили зупинитися.

- То не познайомимося? І не повечеряємо?

Вона заплющила очі, ледь помітно усміхнулася, а тоді знову повернулася та підійшла до стола. Демонстративно підняла праву руку, показуючи каблучку на безіменному пальці.

- Я заміжня!

- Я тебе заміж не кликав.

Його інтонація звучала так, немов Еріка сама в нього вчепилася та просилася взяти її заміж. Від цього ще більше розізлилася.

- А куди кликав? На вечерю? Потім в ліжко? Для чого взагалі мені з тобою знайомитися?

- Ліжко з нормальним чоловіком тобі не завадить, щоб вгамувати запал. Якщо чоловік не може приборкати, то потрібен коханець.

- І ти потенційний коханець?

Еріка іронічно усміхалася, але всередині вся кипіла від злості. Досі не розуміла, як вдалося незнайомцю за лічені хвилини похитнути її рівновагу та розворушити спокій, який роками втихомирювала. Він же поводився спокійно, зухвало. Його постава була рівною і впевненою. Різкі риси обличчя додавали серйозності й чомусь поруч з ним почувалася значно слабшою.

- Коханець від слова кохати. І зауваж – не я це запропонував.

Еріка замовкла на декілька секунд. Ніздрі акуратного носика збуджено роздувалися, а губи міцно стиснулися в тонку лінію. Вона знову пішла до дверей, вхопилася за ручку та мовила, перед тим, як покинути кабінет:

- Мені не потрібен коханець, щоб вгамувати запал. Є безліч інших прекрасних способів. А ви, чоловіки, звикли придумувати собі великі подвиги та не виконувати їх належним чином.