Розділ 11

-Мамо, ти чого така сумна?- цікавиться моя донька після знайомства з Дмитром молодшим.

-Мені здається, що Дмитро не зовсім той, хто тобі потрібен.- кажу я обережно.

-Що? Ти мабуть жартуєш? Мамо, ми кохаємо одне одного.- каже донька з гнівом у голосі.

-Доню, можливо тобі тільки здається, що це кохання.- кажу я, намагаючись обійняти доньку.

-Мамо, ні! Якби тобі сказали покинути зараз мого тата, ти б це зробила?- цікавиться вона, відступаючи від мене.

-Це не зовсім рівноцінне порівняння. Ми з твоїм татом більше 20 років разом.- кажу я.

-А я відчуваю, що Дмитро та людина з якою я хочу прожити все своє життя.- каже вона і йде з кімнати.

-Доню…- кажу я.

-Що у вас тут?- питає Тимур, підходячи до мене.

-Я просто намагалась сказати доньці, що можливо Дмитро не останній чоловік у її житті.- кажу я  Тимурові.

-Кохана, мені здається ти трохи перегинаєш палицю. Навіть, якщо це син Дмитра, то  має статися, щось погане.- каже чоловік мене обнімаючи.

-Я просто хочу, щоб донька не страждала…- кажу я.

-Вона все має пережити сама, інакше ти для неї станеш ворогом номер №1.- каже чоловік.

-Але ж…- намагаюсь заперечити я.

-Будемо спостерігати, і діяти за обставинами.- заспокоює мене Тимур.

-Добре.- здаюся я.

Минув ще деякий час.

Повертаючись додому з роботи сьогодні я відчувала сильну тривогу і погане передчуття. Подзвонивши чоловіку і дізнавшись, що в нього все добре, я набрала доньку.

-Мамо, я трохи зайнята. Зустрічаємося в кафе з Дмитром.Передзвоню пізніше.- каже донька і вимикає телефон.

Ніби все добре, але на душі не спокійно. Приїджаю додому, готую вечерю і чекаю на чоловіка. Він чомусь сьогодні запізнюється. Набираю його, але ніхто не бере слухавку. А потім він сам передзвонює.

-Алло, коханий, ти де?- питаю схвильовано.

-Тимур Онопко, вам хто, громадянко? Я лікар Соболь.- питає незнайомий голос.

-Це мій чоловік. А де він? З ним щось сталося?- питаю я.

-Так, він зараз в лікарні. Його збила машина, коли він виходив з ювелірного магазину.- каже чоловік.

-Що з ним? В якій він лікарні?- цікавлюся я.

-Стан важкий. Він в реанімації. Центральня лікарня нашого міста.- каже чоловік і я вже вимикаю телефон і мчу на вихід.

Приїхавши до лікарні, я мчу до свого чоловіка, але мене не пускають до нього. Натомість до мене виходить лікар.

-Я лікар Соболь.  А ви мабуть дружина Онопко?- цікавиться лікар.

-Так. Скажіть, як там мій чоловік?- питаю я схвильовано.

-Як вам сказати, якщо переживе сьогоднішню ніч, то буде жити.- каже лікар і я відчуваю, як все пливе пере очима і я падаю на підлогу.

-Агов, ви як?- питає дівчинка в білому халаті.

-Нормально. Я там мій чоловік?- цікавлюся я.

-Лікар сказав, що поки без змін.- каже медсестра.

-Дякую. Мені вже краще, можете йти.- кажу я і намагаюся підвестися, але відчуваю ще слабкість.

-Поки посидьте тут, я вам принесу чаю.- каже дівчина і залишає мене в коридорі саму.

Набираю доньку, але та не бере слухавку. Набираю знов і знов, але без результатно. Дзвоню Дмитру молодшому, але там теж глухо. Дзвоню Насті і та бере слухавку. Розказую про своє горе і подруга через півгодини вже сидить біля мене.

-Я не розумію, чому з нами сталося це горе? Я не переживу, якщо з Тимуром щось станеться.- плачу на плечі в подруги.

-Не переймайся, все буде добре. Він сильний, все переживе.- підтримує мене подруга.

Так минає ця важка ніч. А вранці лікар каже радісну новину – Тимур буде жити, криза минула. Але нажаль не зможе ходити. Потрібно буде робити операцію. Я в шоці! Мій чоловік може залишитися інвалідом! В цей час озивається телефон. Дзвонить донька.

-Мамо, а ви де?- питає вона стривожено.

-Прокинулась! Ми в лікарні, доню. Тато потрапив в лікарню. Приїджай.- кажу я.

-Кажу назву лікарні! Зараз буду!- каже вона.

***

-Як тато? Що з ним?- питає схвильовано донька.

В неї заплакані очі, мішки під очима, бліда шкіра.

-Твого батька збила машина. Він не зможе ходити! Потрібна дорога операція, яка нажаль не дає гарантії 100%.- кажу я.- А що з тобою? Що за вигляд? Чому не брала слухавку? Я телефонувала і тобі і Дмитру.- продовжую я.

-Давай про це пізніше.- каже вона і ми  обнімаємо одна одну і думаємо де взяти гроші на операцію.

****

Нарешті ми приїджаємо додому з донькою. Потрібно прийняти душ і завтра їхати знову в лікарню.

-Доню, то ти розкажеш, що в тебе сталося?- цікавлюся я.