Розділ 5

Через декілька днів в університеті мене перестрів Дмитро.

-Привіт. Миросю, ти не постраждала? Як ти дісталася додому?- схвильовано спитав він.

-Привіт. Дякую, все добре. Викликали з Настею таксі.- кажу я.

-Молодці. А нам ще довелось їхати у відділок, де нас до ранку тримали в ізоляторі.- ділиться Дмитро.

-Мені жаль. Ти не дуже постраждав?- цікавлюся я.

-Та ні. Все норм. Мені приємно, що ти за мене переживаєш.- каже всміхаючись та намагається взяти мене за руку.

-Всім привіт! – вітається з нами одногрупник і друг Дмитра – Валера.

-Привіт. – каже йому Дмитро даючи руку.

-Я мабуть піду.- користуюся моментомі мчу в потрібну аудиторію.

-Але ж…- чую у відповідь.

-Та хай біжить.- чую відповідь Валери.

Заходжу в аудиторію і бачу, що поки Насті не має, тож займаю нам місце. Оглядаюся  навколо, вітаюся з одногрупниками. Тимура поки теж не має. Дивлюся новини в соцмережі і не помічаю, як біля мене хтось сідає. З подивом бачу, що це Дмитро.

-Можна?- питає сідаючи.

-Це місце я зайняла для Насті.- кажу я.

-Я гадаю, що вона сьогодні може посидіти поряд з кимось іншим.- каже він і всміхається мені.

Чомусь мені стає не по собі. Так раніше ми спілкувалися більше, в цій компанії був і Дмитро, але мені не дуже приємна його підвищена до мене увага.

-Ти теж можеш сісти біля будь кого іншого.- кажу я.

 - А якщо я хочу я хочу біля тебе?- каже він.

Хочу йому відповісти, але вже заходить викладач і я замовкаю. Насті досі не має. Намагаюся слухати лекцію, в той час як Дмитро майже не зводить з мене свого погляду. Відчуваю себе не в своїй тарілці. Раптом до аудиторії заходить Тимур.

-Доброго ранку. Вибачте за запізнення.- каже він викладачеві, той киває, що він може сидіти.

 Хлопець проходить та сідає позаду нас, на вільну парту. Весь залишок пари, намагаюся не звертати на Дмитра, а ще відчуваю погляд Тимура мені в спину. Нарешті настає довгоочікувана перерва. Я збираюся і набираю Настю.

-Привіт. Подруго, ти де? Чому не на парах?- питаю я.

-Привіт.- каже хриплим голосом.- Я трохи прихворіла. Температура 38,7, болить горло.- ділиться подруго.

-Ого. А чому не попередила? Може ліки якісь купити, занести?- турбуюся я.

-На обід в мене є, а от на вечір можеш і купити.- каже подруга. – Пришлю тобі на вайбер, що купити.- каже Настя.

-Добре. Чекай мене після пар.- кажу і йду до кафе, щоб щось перекусити.

Беру собі каву та десерт і сідаю за столик. В кафе заходить Тимур і бере теж собі перекусити.

-Можна?- питає мене.

-Так, будь ласка.- кажу я.

-Щось ти сьогодні сама. Де це Настя?- цікавиться одногрупник.

-Захворіла.- кажу я.

-І ти собі знайшла нову «подружку»- натякає на Дмитра.

-Він підсів, не питаючи. А потім прийшов викладач і я не змогла від нього відчепитися.- виправдовуюся чомусь я.

-Ясно. Він явно хоче бути не просто другом.- каже Тимур дивлячись на мене.-І на вечірці тебе так обнімав.- каже він.

-Я гадаю, що це вже не твоя справа.- кажу я відчуваючи що злюся на Тимура.

-Так звісно. Вибач, що вирішив розкрити тобі очі. Головне, щоб потім знову не довелося тебе рятувати.- каже Тимур.

-Не доведеться.- кажу я і встаю з-за столу та прямую на вихід.

-Та що він собі дозволяє! Так виручив мене декілька разів, мало не Суперменом себе уявив! - кажу я до себе.

Приходжу в аудиторію і займаю місце біля одногрупниці Валі і нарешті спокійно проходить мій день. Хоча погляди двох своїх одногрупників все ще слідкують за мною. Нарешті пари закінчуються і я поспішаю в аптеку за ліками для подруги.

-Тебе підвести?- питає Дмитро, який сьогодні на авто.

-Ти авто купив?- питаю.

-Подарували на День народження батьки. Не хочеш прокататися?- питає повільно їдучи за мною.

-Дякую, але змушена відмовитись. – кажу я і йду швидким кроком.

-Мирославо, я просто хочу тебе підвести. Видно, що ти дуже поспішаєш.- каже він виходячи з авто і перегороджуючи шлях.

Трохи вагаюся, але врешті погоджуюся.

-Добре. Довези мене до аптеки, та що на Шевченка.- кажу я, сідаючи в авто.

-Як скажеш, каже він, закриваючи за мною двері і всміхаючись.

Він вмикає радіостанцію і ми рушаємо.

-Ти захворіла?- цікавиться староста.

-Не я, Настя. Треба віднести їй ліки.- кажу я.

-Зрозуміло. Мирославо,  я хотів би тобі дещо сказати.- каже хлопець.

-Що?- питаю я.