Прокидаюся від шаленого вітру за вікном, великі краплі дощу починають бити по склу. Просто чудово! Зважаючи на те, що зараз ранок і мені потрібно в університет! Мене звати Мирослава і я студентка університету, що навчається на 3 курсі університету. Я навчаюся в своєму рідному місті і живу в своїй квартирі, що мені подарували батьки на 18 річчя. Як каже моя подруга Настя – «Живу і не знаю, що таке студентське життя, бо не живу в гуртожитку». Та я не дуже засмучуюся з цього приводу, бо для мене навчання завжди було на першому місці. Мені дуже хотілося, здобути гарну освіту, знайти роботу, яка мені буде подобатися, а потім вже думати про родину та кохання. За час навчання зі мною хотіли зустрічатися хлопці, але в нажаль ні до кого з них я не відчувала бажання будувати якісь стосунки, а зустрічатися, «аби було як у всіх» мені не хотілося. Тому я поки була вільною. В нас була своя компанія друзів, з якими я спілкувалася та гарно проводила час. А зараз з невеселим настроєм я пішла в душ та почала збиратися на пари. Коли я зібралася, то вирішила викликати таксі, щоб не мокнути під дощем, доки буду чекати маршрутку, але нажаль всі таксі були зайняті, тож я взяла свою парасольку та пішла під дощ. На вулиці вже стояли калюжі, то ж мені доводилось ще й оминати їх, щоб не замочити ноги. Раптом в мене задзвонив телефон. Це телефонувала мама, тому я полізла до сумочки і спинилася біля пішохідного переходу. В цей час машина, що мчала на швидкості облила мене з ніг до голови з калюжі.
-Ахх!!! Ах ти ж гад! – крикнула я відчуваючи, як холодна, брудна вода стікає по моєму волоссю.
-Дівчино, вам допомогти?- спитав мене приємний чоловічий голос.
Обернувшись я побачила досить милого та симпатичного хлопця, трохи старше мене. Він тримав свою чорну парасольку і мило мені всміхався.
-Вам допомогти? В мене є серветки.- каже він.
-Так, дякую.- кажу я відчуваючи вперше в житті, що мені ніяково знаходитись з цим незнайомцем.
Він дає мені серветки та тримає парасольку, доки я витираю одяг та взуття, забруднене від брудної води.
-Ці горе-водії мчать так, ніби ніколи не бувають пішоходами. Мене звати Тимур,- каже незнайомець.
-Це правда.- кажу я трохи привівши себе в порядок.- Дякую, за допомогу, Тимуре, але я мушу поспішати.- кажу я.
-Гарного дня, чарівна незнайомко.- каже він мені вслід, а я в цей часм перебігши дорогу сідаю в переповнену маршрутку.
Приїхавши на пару, ніби шпроти в банці, йду до туалету, щоб оглянути себе і жахаюсь. Декілька хвилин рятую ситуацію і лечу в кабінет, де вже має початися пара. На щастя викладача ще не має і я швидко прямую до своєї подруги Насті, яка зайняла біля себе місце.
-Привіт. Що з тобою? Ти якась не така, що й завжди.- помічає подруга.
-Розповім після пари.- кажу я і в кабінет заходить викладач і Тимур, який мені сьогодні допомагав.
-Доброго ранку, студенти. У вас поповнення. До вас перевівся новий студент – Тимур Онопко. Прошу прийняти у вашу дружню студентську родину.- каже він пафосні слова, в той час як Тимур обводить студентів своїм поглядом. Коли ж його погляд зустрічається з моїм, то він всміхається та сідає недалеко від нас з подругою. Викладач продовжує розказувати свій матеріал, а я знову почуваю себе ніяково поруч з цим хлопцем. Коли пара завершується подруга тягне мене в наше студентське кафе.
-Ну, розказуй, що там за пригоди в тебе були зранку?- цікавиться вона.
Я розказую їй все, не забуваючи згадати нашого новенького одногрупника.
-А цей Тимур дуже симпатичний. Потрібно з ним познайомитися ближче.- каже подруга та підморгує мені.
В цей час до кафе заходить Тимур зі старостою та заводилом класу – Дмитром.
-О, дивись, хто прийшов.- каже подруга, вказуючи на хлопців.
Хлоці сідають біля вікна і Дмитро щось дуже емоційно розказує Тимурові. А хлопець помітивши нас знову дивиться на менеі всміхається.
-Здається ти йому сподобалась.- каже подруга, а я чомусь червонію від її слів.
-Не вигадуй! – кажу я.
-І ти теж здається до нього не рівно дихаєш – Он як розчервонілася.- робить висновок подруга.
В цей час телефонує мама, бо я їй так і не встигла подзвонити.
-Алло. Так мамо. Так зараз перерва. Все добре. Просто йшов дощ, а я поспішала на маршрутку. Тому що не було вільних таксі.- кажу я.
В цей час перерва закінчується і лунає дзвінок на наступну пару.
-Мамо, я зателефоную увечері. Тату - привіт!- кажу я.
-Ну, що пішли.- каже подруга і ми рушаємо в аудиторію.
Староста і Тимур йдуть за нами. Так минає ще один навчальний день. Погода за вікном не покращилась, тому знову викликаю таксі, щоб поїхати додому. Підходжу до таксі з подругою і ми їдемо додому.
-Така погода, що не хочеться нічого робити. Приїду і ляжу спати.- каже подруга.
-А в мене ще купа справ. Маю на завтра підготуватися і їсти щось смачненьке приготувати.- кажу я.
-Зрозуміло. Удачі, тобі подруго!- каже Настя виходить з машини.
Їду і задумливо дивлюсь у вікно та згадую події дня. Чомусь обличчя Тимура не зникає з моїх думок. Таксі спиняється і я розрахувавшись йду у свій під’їзд. Тут сьогодні темно, Мабуть перегоріла лампочка. Чую як хтось йде в темряві. Раптом мене штовхають і я падаю на підлогу холодного бетону. Намагаюся знайти в сумці телефон, але сумки знайти не можу. Раптом хтось заходить в під’їзд та засвічує ліхтарик на телефоні.