Макс
Найбільше за все на світі я любив швидкість, що текла паливом по венах, та давала драйву у житті. А звуть мене до речі Макс. І у свої неповних сімнадцять я мав усе, що хочу. В мене був улюблений байк "Арчі", який був моїм ліпшим другом в перегонах на байку.
Сьогодні якраз був такий день. Я налаштовувався на майбутні змагання, та боковим зором угледів Айві симпатичну білявку, що розмовляла по телефону, а тепер помітила мене і посміхнулась промовивши:
- Як життя Максику? - проспівала вона. А у мене від того "привіт" мало ноги не підкосились. Так мені подобалась та білявочка, що завжди вміло привертала мою увагу.
- Та нічо так,- промовив я, спираючись на мого залізного друга.
- Класний байк- додала Айві, підходячи ближче.
Мій погляд впав на її стрункі ніжки, в милих туфельках.
- Спасибі, хочеш покататися? - спитав я, відчуваючи себе на сьомому небі від щастя.
-Залюбки,- відповіла дівчина.
Та моїй мрії прокататися з білявочкою не судилося здійснитися.
- Що тут відбувається?- мовив Джон- гора м'язів, як ми його часто називали і за сумісництвом хлопець Айві.
- Та ми тут розмовляємо,- відказала Айві.
- Я бачу як він на тебе зирить.- промовив він, загрозливо наступаючи на мене.
- Що, довбодятел, догрався!- мовив він, намірюючись порахувати мої зуби.
Мені вже маячило світло в кінці тунелю і саме тоді я прийняв одне неправильне рішення- почав говорити.
- Вона не твоя власність, - промовив я,- і може говорити і робити, що хоче і з ким хоче.
Гора м'язів вже хотів щось сказати, та Айві почала перша:
- Хлопці не сваріться, можна все вирішити мирно, пропоную перегони, а хто виграє..- зробила паузу Айві, той отримає мене.- засміялася Айві, захлопавши зеленими очицями.
- Ти з дуба впала??- мовив Джон, сверлячи Айві поглядом.
- А ти злякався??- засміялася та.-
Я нічого не боюся , _ запевнив Айві здоровань,
- Що ж будь по-твоєму,- кивнув білявці.- А ти готуйся,- промовив до мене.- Я тебе в порошок зітру, - додав він і я охотно йому повірив.
Це все лише гра ти справишся.- думав я про себе. Довкола простягалася лісиста місцевість і я цьому не дуже радів, сподіваючись, що вірний друг Арчі мене не підведе. Відступати нікуди, тому в останнє, зловивши погляд Айві, я рушив. Головне маневрувати і дійти до дерева, де красувалася мішень, намальована крейдою- умовний фініш, тому я дав газу.
І спершу перемога була за мною. Можливо тому, що мій Байк був менший і від того маневреніший, а може просто удача сьогодні була на моєму боці і я вирвався вперед, минаючи перепони на своєму шляху. І коли заповітна мішень була так близько, що здається рукою подати, почув рев Джонового мотоцикла і це задало мені азарту. Та жага перемоги зіграла зі мною злий жарт. Я не помітив повалене дерево. Останнє, що я пам'ятаю, як вилітаю з мотоцикла, вдаряюся об щось, а потім потопаю в темряві забуття.
******
Яскраве світло різало очі, а голова здається зараз розлетиться на сотні уламків пронизана пекучим болем.
Може хтось вимкнути світло, хочу сказати я. Та язик неначе присох до піднебіння, а з пересохлої горлянки виривався хрип. Я відкрив очі та замість світла побачив прекрасну брюнетку, що всміхалася і промовляла:
- Знайди мене!
- Хто ти? - хотілося запитати мені, та я почув свій власний голос каркаючої ворони, а потім остаточно відкрив очі і тієї красуні не було, натомість на мене дивились заплакані мамині очі.
- Синку, нарешті ти прокинувся, - мовила мама, цілуючи мої щоки.- Ми з татом так злякалися,- додала мама, протягуючи мені пляшку з водою.
- Ти кілька днів не приходив до тями, після того, як вилетів з мотоцикла і вдарився головою об дерево.
Кілька днів.. Нарешті до мене почало доходити значення слів мами. А мою макітру штурмували спогади. Айві. .. угода… а самим головним і яскравим був спогад про дівчину брюнетку.
- Ма, а тут не було симпатичної брюнетки??- запитав я.
А мама дивно подивилася на мене.
- Ні не має тут брюнеток,- відповіла вона.- То мабуть тобі примарилося,- відповіла мама всміхаючись.
Минуло три місяці
Коли я вийшов з лікарні, то першим ділом зрозумів, що мене виключили з банди, а контрольний в голову ще й зі школи за часті прогули. Тому зараз збирав речі і переїздив у Велінфорд до тата.
Впакувавши всі речі, я подивився на маму, яка стояла, обпершись об дверний косяк.
- Зі мною усе буде гаразд,- промовив я, вгадавши її думки.- Я ж не в Антартиду відчалюю, а всього лише до тата,- мовив я, обійнявши маму.
- Просто будь обережним, добре?- відповіла вона за хвилину.
- Буду, Ма,- відповів я, чмокнувши її в щоку.
- Ну все, йди,- промовила вона, погладивши мене по щоці. Я всміхнувся. З двору почувся гуркіт старого татового фургона.
- Це тато!- промовив я, одягаючи наплічник.
Не знаю чому, але відчував, що розпочався новий етап мого життя, який мені кортіло пошвидше розпочати.
З Різдвом Христовим !Гарного настрою , смачної куті, міцного здоров'я і приємного читання!
Історія в процесі, оновлення кожної п'ятниці!