15

Фіа-Та спала, і їй знову мріявся її дракон, чудовий та величний. Вони летіли разом у бік заходу сонця, і вона задихалася від щастя — він був поруч, укривав її своїми крилами, не відпускаючи.

— Я вирушаю до тебе, о прекрасний, — прошепотіла Фіа-Та. — Ми скоро зустрінемося, пан мого серця.

— Де ти? Хто ти? — крикнув він відчайдушно. — Я не чую тебе!

Фіа-Та сумно посміхнулася: як не намагалася, вона, слабка, не могла докричатися до нього, не могла говорити так, щоб він почув її голос крізь рев вітру. Але вона все одно з завзятістю, що була гідною іншого застосування, розповідала йому про всі прикрощі і радощі, що трапилися в її житті.

— Може, краще, що ти не чуєш мене, — прошепотіла вона. — Ти такий великий, що мої муки здалися б тобі дрібною дурницею. Що я зможу запропонувати тобі, коли побачу? Чи захочеш ти взяти мене хоч кимось у свій дім? Я ж чужа наложниця, і, хоча я не подобаюсь пану і він поки що не бере мене в свою постіль, мені ніколи не бути чистою для тебе. Але ніякого іншого способу дістатися до тебе немає, пане мого серця. Прости мене...

— Вставай! Та піднімайся ж, лінива дівко!

Ляпас обпік її щіку. Дівчинка підскочила і побачила навислого над нею батька.

— Бігом за мною!

Спросоння вона не розуміла, що відбувається, день навколо або ніч, чому наложники поспіхом розбирають табір. Озирнувшись на сплячих на піску панів, Фіа-Та зрозуміла, що ті не прокидаються, не помічаючи, як батькові слуги викопують равликів.

— Що відбувається? — прошепотіла вона. — Батьку?

— На наших охоронців прогнівалась сама Безіменна, їм не жити, — промовив Халлі-Ка, тягнучи Фіа-Ту за собою.

— Але я підношу великому Раху щедрі криваві дари, і вона дозволяє нам піти — за умови, що на виході з пустелі я принесу на жертву всіх наложників. Поспішай, нумо!

— Але...

— Що — але? Цьому Осу вже не жити, отже, і заплатити обіцяного не зможе, а в тебе ще є майбутнє та наречений. Воруши ногами!

Фіа-Та озирнулася на сплячих охоронців, майже прихованих піском, згадала свого нареченого — багата людина зі старшої касти, всі сестри заздрили їй — а потім у пам'яті розцвів захід сонця, до якого її несли чорні крила.

— Я залишусь, батьку. Наш з паном Осом зв'язок... підтверджено. Пан узяв мене, я тепер його.

— Що ж, — купець відпустив її руку, — тоді тобі, мабуть, і справді варто лишитися! Твій наречений відмовиться від тебе, якщо узнає.

— Так, тату, — сказала дівчинка. — Я теж так подумала.

Фіа-Та відійшла вбік, спостерігаючи, як тануть у піскових вихорах равлики — вона вирішила дати батькові час поїхати, а потім уже спробувати розбудити панів. Вітер міцнів, і сонця було вже майже не видно. Вона знала, що це означає, але чомусь зовсім не жалкувала про скоєне: після того сну прийшло розуміння, що вона або знайде свого дракона, або помре. Ставати дружиною гідної людини і зраджувати його, щоночі мріючи про чужі обійми, — воістину жалюгідна доля.

— Ну і навіщо ти збрехала? Сподіваєшся на мою ласку?

— Цей голос, як шелест зибучих пісків, шипіння сотен змій і виття вікових вітрів. Фіа-Та знала, кого побачить, ще до того як обернулася. Безіменна, наложниця великого Раха, та, що першою одягла їхній церемонний одяг, та, чийого обличчя не бачив ніхто з живих. Саме їй молилися жінки Ірреби у важкі хвилини, і ось вона стояла на бархані, зовсім неподалік, як відповідь на всі молитви, зіткані з тисяч і тисяч сталевих піщинок.

— Ні, Безіменна, — схилила Фіа-Та голову. — Я лише обираю свою долю

— Ось як? — усміхнулася співрозмовниця. — І що ж, просто розтратиш мій дар, помреш тут?

— Це ви обдарували мене?

— Так, — гмикнула богиня. — Твоя мати була так зворушливо віддана мені, що я поцілувала твої очі, подарувавши тобі ясний погляд. І що ти робиш? Поводишся як справжній сліпець. Люди... Ось що ти збираєшся робити тепер?

— Я піду будити пані та пана, — визнала Фіа-Та тихо.

Безіменна засміялася:

— Не вийде, ні-ні! Моя молодша дочка заспівала їм свою пісню, вони не прокинуться, поки не стане занадто пізно для більшості з них. Ти ж бачиш ясно...

— Але чому? — скрикнула дівчинка.

— Послабити дракона — таке прохання мого улюбленого сина. Невже ти сама відмовила б своїй дитині?

Фіа-Та заломила руки:

— Чи маю я шанс переконати вас хоча б розбудити їх?

— Твоя мати — моя улюблениця, але не в моїх правилах дарувати двічі. Віддам одне – заберу інше, всьому є ціна. Твої очі на мою послугу. Приймаєш?

І все в душі дівчинки вмить полетіло в безодню, тому що вирок пролунав, бо дракона їй більше не побачити. І загалом нікого. Але пізно відступати, згортати з обраного шляху, відмовитися від виклику. Сама Безіменна дарувала шанс...

— Так, — сказала Фіа-Та просто.

— Мені шкода, пане скарбнику, але ім'ям Ради Старійшин я змушений заарештувати вашу пару.

— Що? — Тихий шиплячий голос Ара пройшовся вітром по кімнатах людської половини їхньої печери. — Ви віддаєте собі звіт у тому, що робите?