7

— От скажи, ти мене шануєш? — спитав Нод, розмахуючи руками, як млин. Міка, на чистій звичці ухиляючись від його лап, кивнула-гикнула:

— Ага.

— Я хороший!

— Ще б пак!

— То поясни, чому вона мені не дає?

Міка залипла: питання було з філософського розряду. Оглянула Нода — коса сажень у плечах, лапищі на кшталт лопат, пика широка, ніс приплюснутий, переламаний стільки разів, що рахувати задовбешся, в очах проблиску розуму не виявлено.

— Бо дурна дівка, — резюмувала Міка. — Душі твоєї не бачить. А вже в тебе її... ось!

Чаклунка спробувала показати, скільки в Нодові душі, якось ніяково смикнулася, і кухлі покотилися по підлозі. Усі радісно зареготали.

— І агрегат у тебе так нічого. І тіло. Точно, походи перед нею голим! — надихнулася Міка. — Вона ж не сліпа?

— А ти звідки знаєш про агрегат? — прореготав Нат, один із воїнів. — Коханнячко, так? — І зобразив губами щось малозрозуміле.

— Це ти показав, як смокчеш воду з чайничка? Рада за тебе, егеж. А голими я майже всіх вас бачила. Лікувала тому що, а не оце все. Тьху. Я зі своїми – ні-ні! Це як насрати собі у ліжко, сам потім у цьому ж лайні виваляєшся.

— Бачив я твої ні-ні, — хмикнув Бран. — Але так, добре. Ноде, ти нам краще повідай, що за нова пасія?

Міка тільки пирхнула — після третього літра Бран завжди забував, що він простий хлопець і розумних слів знати не повинен. Міка не смикала: кому треба і так в курсі, а інші не помітять – не менше за нього прийняли.

— Вона того... поет, — виродив Нод гордо. Усі за столом застогнали — баби, в яких закохувався Нод, виявлялися, як на підбір, душами такими тонкими, що не зрозумієш, як підступитися. На який ляд він вибирав таких — загадка загадок. Але «серцю не накажеш» — це саме про Нода.

— Де ти її взагалі відкопав? — висловив спільну думку рудий Марко.

— У Віллі. — Мрійливість у тоні громили перевалила за межі адекватного. — Вона вірші на майдані читала.

Змовкли всі, як на панахиді.

— І про що вони? — Звичайно, Бран, кому ще тут вірші цікаві?

— Про кохання, — розплився в посмішці Нод. — Я половину слів не зрозумів, але в неї так очі сяяли... Як сигнальні закляття!

Усі мовчки випили.

— Так ти їй теж почитай вірші, — надихнувся Бран.

— Краще не треба, — буркнула Міка.

— От що б ти розуміла, Зеленко! — обурився напівлис. — Сама ж така, а все туди — баби. Краще зі своїм особистим життям розберись — сидить он за баром, сюди косить. Заразом й перестанеш про чужі агрегати думати!

Міка скривилася — лис, як завжди, не в брову, а між ніг.

— Так ось, вірші. — Брана було вже не зупинити. — Можна з чогось простого почати, неримованого, як у часи раннього Передгір'я. Щось на зразок:

«Закликаючи до тебе на краю прірви, знемагаючи в долині води від спраги, мені не надихатися жодним вдихом, і видих — як біль, і тремтіння — як агонія, і ти — як заборона, коли до тебе, моє єдине небо, мені не дотягнутися без зламаних крил, не докричатися зірваним голосом, не торкнутися, як я про це мрію. Я кричу до тебе, зриваючи голос, я молюся до тебе, не знаючи молитв. Чому ж ти не хочеш почути мене?".

Міку пересмикнуло, і вона наткнулася на погляд лиса напівкровки — напрочуд тверезий.

— Нє... — Нод заржав, — знову ти дурню кажеш. Це не вірші, Бран. Вірші інакше звучать!

У мага очі палахнули, і хто знає, не скінчилася би справа черговою купою малою, але тут, як грім, загримав голос Натана:

— Якого... просто... просто... ви так нализалися?! — загорлав він. — Зеленко, все розумію, але ти...

— У мене травма! — обурилася Міка. — Мене вкрасти хотіли!

— Оригінали знайшлися. Живі?

— Ні, — махнула чаклунка рукою.

Натан зітхнув і гаркнув:

— Ну й пес із ними. Все, шинка! Крамниця закрита! Розійшлися по кімнатах, швидко! У нас завтра вже зустріч із наймачем, а від вас штиняє, як із бражної.

Міка зітхнула, але слухняно встала. Ой, ноги... права, ліва... зараз вона засне, і ніяких снів. Адже правда? Не вписавшись в особливо хитровикручений віраж, Міка врізалася в якогось шибайголову.

— Гей, мармизо, дивись, куди пр... — Громила раптом зник, а її обережно підхопили знайомі руки.

— Знову ти, — буркнула Міка, вдихаючи солонуватий запах. І під тортурами не змогла б сказати, чого хочеться більше: бігти з усіх ніг або злизувати цей аромат з нього язиком, щоб краще запам'ятати смак. — Що тобі треба від мене?

Хотілося запитати суворо, зло, але вийшло майже з відчаєм. Ос притиснув Міку до себе трохи міцніше, відчиняючи двері у її кімнату.

— Я міг би сказати, але ти не повіриш.

Міка гмикнула:

— Не повірю, кажеш?

— На жаль, поки що ні. — Ос спробував влаштувати її на ліжку та відійти. Ну це вже ні! Міка вчепилася в нього руками, магією і навіть губами — шкіра на шиї виявилася ідеально-солонуватою, терпкою, як вона й думала.