Красива, вишукана, елегантна -- саме такі слова підходили цій вельми витонченій жінці, якою була Тиціана. З роками вона не старіла, а мовби з-під пензля художника, ставала довершеною в своїй зрілій красі. Чисте без зморшок лице, тонкі чуттєві руки з охайним манікюром, постать з роками не розпливлася, не роздобріла, не і ще сто раз Не -- вона була ідеально красивою. Роки не зістарили її, а вдосконалили. Я любила цю чудову жінку, наділену сильним характером, тендітною статурою і доброю душею. Колишня балерина, але чому колишня, вона завжди нею залишалася. Тиціана починала свої дні з розтяжок та вправ біля станка. Вона не дозволяла собі розслаблюватися, навіть в свята. Для неї це було, як ранкова молитва, суть її буття, а не існування. Численні фото на стінах розповідали про життя та тріумфи цієї чудової жінки.
Гарна, горда, чуйна -- такою була для всіх. Друзі приходили, хто за порадою, хто за співчуттям, або просто за спілкуванням. Йшли від неї з подарунками, дехто й з грошовою допомогою. Тиціана любила людей. В неї для кожного була своя частинка серця і доброта, якими вона ділилася щиро без обмежень.
Розмовляти з нею -- одне задоволення, вона вміла слухати і розповідати.
-- Ти чимось засмучена? -- запитувала обов’язково, коли бачила, що я сумувала чи просто не мала гумору. Вміла з материнською лагідністю заспокоїти, підбадьорити. Якось так ненав’язливо, з тільки їй притаманною сердечністю розкривала душі людей. Я розповідала їй про все, могла поплакатися. Вона хитрунка, ніби й не розпитувала, а все знала. В цьому була вся Тиціана -- проста, щира, добра. Вміння жити було її натурою, поєднане з невичерпною людяністю.
Моє особисте життя -- промайнуло маревом сновидінь і надій, залишаючи душевні рани та біль. Якось так жила, як всі, бо так було треба. Вчилася, одружилася, народилися діти, наробилася і скінчилося. Якось так в кількох словах усе моє життя вмістилося, аж лячно, що вже старість близько, а я ще й не жила. Ще ніби й не стара, та вже перестала думати про себе, як про жінку. В свої п’ятдесят два вже нічого не шукала, не думала щось змінити. Мені здавалося, що вже все було і більше нічого чекати. Як же я помилялася! Ще стільки всього може статися, так несподівано змінитися, що лиш руками розведеш, бо голови не докладеш.
В Італії, ми всі розпочинаємо нову сторінку свого життя. Зміна місця проживання гарно вплинула й на мене, а знайомство з Тиціаною змінило світогляд. Я перестала жити минулими проблемами, мучитися безсонням і мордуватися своєю самотністю. Сум витіснила робота, а розмови з Тиціаною зміцнили впевненість в собі.
Італійські чоловіки вміють залицятися, слово “белла” для них звичне, вони говорять його часто й густо. А мені, простій сільській жінці, його ніхто раніше не говорив… Тому починаєш вірити, що ти й справді “белла” і тобі говорять це щиро. Зупинишся біля дзеркала і розглядаєшся; бачиш свою “морду лиця”, але усміхнену і стаєш справді “белла”. Хочеться підтягнутися, виструнчитися, вирівняти спину і ще, ще… Такі метаморфози відбуваються тут з усіма жінками, вони починають слідкувати за собою, починають жити, вчаться себе любити.
Тиціана з усміхом спостерігала за моїми змінами, допомагала цінними порадами. Так з сільської тітки я виладнилася в сучасну жінку. Мені завжди подобалося одягатися, але за браком грошей не могла дозволити купувати лишнє, як мені тоді здавалося. Наразі, купивши нову косметику, я злегка корегувала своє обличчя. З захопленням творила себе -- виводила брови, відтіняла очі, малювала губи і усміхнувшись своєму відображенню, спішила на роботу. На вулиці непомітно розглядала себе в вітринах, вирівнювала спину й милувалася собою. Знаю, що це звучить смішно, але так хотілося ще подобатися, чути гарні слова.
До Тиціани часто приходили гості. Вона радо всіх приймала, а мені додавалося роботи. Чоловіки почали робити мені компліменти не тільки за вміло приготовлену пасту, а й за моє нове вбрання і мою зовнішність. Я червоніла і ніяково усміхалася, а їх це тільки заохочувало. Доводилося рятуватися на кухні, щоб привселюдно не спаленіти. От не була я манірною та розбещеною. Хіба всім будеш розповідати, що не було в мене інших чоловіків, окрім мого покійного. Тут нам всім голова йде обертом, бо наслухаєшся тих, най не щирих, компліментів і хочеться бути жінкою, а не тягловою кобилою.
Захотілося й мені ще жити. Подруга підбила зареєструватися в інтернеті на сайті знайомств. Вона вже там знайомилася на повну “котушку”, шукаючи майбутнього чоловіка. Поки що успіхів було небагато, але на зустрічі бігала, що було добрим показником і свідчило про те, що справа марудна, проте -- не марна. Подруга ділилася своїми спостереженнями і враженнями від італійських чоловіків. Сміялася над ними і над собою, жартувала й критикувала своїх залицяльників.
“Замельдувалася” і я , виставила своє фото, описала свої уподобання та смаки і… шубовснула у віртуальний вир знайомств. Пішло...почали писати. Ми відбирали з подругою Тетяною одного або двох і “прощупували” хто, звідки і кого шукає. Ой, яка то була чудасія, доходило до “ржачки”, як ми, дві баби-пліткарки, розбирали того претендента й розкладали на частинки, розвінчували обіцянки. Всі були вільні, неодружені, шукали тільки чесних та порядних жінок для серйозних стосунків. Проте, коли діло доходило до зустрічі,то більшість не могла у вихідний день, тільки в будень на годину, дві. Можна було зрозуміти, що чоловік не вільний, бо як втечеш від сім’ї. Ми вивчали їх, а вони нас. Не всі спішили зв’язати свою долю з чужинами, які тут працювали доглядальницями та прибиральницями. Чоловіки шукали для розваги, проведення часу, не спішили зав'язати серйозні стосунки. Мені це було зрозуміло, а Тетяну дратувало. Вона хотіла: не жонатого, багатого, без дітей, з гарною віллою, ну, хоча би з квартирою, та ще й не бридкого й не дуже старого. Пошуки йшли, але не в те русло, як вона хотіла. Я сміялася: