Розділ 10: Роздуми

Тієї ночі Аліна довго не могла заснути. Лежала в ліжку, загорнувшись у ковдру, і згадувала, як Тарас тихо постукав у двері. Вона написала йому коротке повідомлення:

"Двері не зачинені."

У кімнаті було затишно. Максимко все ще спав, з маленькими, ніжними слідами сну на щічках. Аліна сиділа поруч, обережно гладячи його по голові. Її погляд був спокійним, уважним, майже медитативним. Вона не оберталась, не метушилась — просто була тут, поряд.

Тарас увійшов майже беззвучно й зупинився. Його погляд зупинився на Аліні. Вона сиділа в напівтемряві, з темним волоссям, що спокійно спадало на плечі. Її силует був теплим і живим, у ньому не було штучності чи напруження. Не ідеальна — але справжня. Вона виглядала так, ніби завжди мала бути тут, у цьому моменті, поруч із його сином.

Він стояв мовчки, спостерігаючи, як Максимко спить, а Аліна легким рухом поправляє ковдру.

— Привіт— сказала вона тихо, не відриваючись від Максима. — Максимко ще спить. Я вирішила не будити його, краще ти сам це зроби.

Тарас усміхнувся і тихо відповів:
— Звісно, так буде краще. 

Він стояв на місці, спостерігаючи за ними, і відчував, як тепло розливається від цієї маленької миті спільного часу. Все виглядало так природно, що він не хотів порушити цей спокій. Відчував, що в цій тиші і спокої є щось особливе.

Ввечері, коли Тарас лежав у ліжку, його думки досі крутилися навколо тих хвилин у квартирі Аліни. Він згадував, як увійшов і побачив її. Вона виглядала так природно, так тепло. І тоді, коли вони прощалися, він жартома сказав:
— Хочу віддячити тобі за допомогу кавою та морозивом у кафе.

Він думав над тим, що ці слова викликали легке хвилювання, поки він чекав на відповідь. Чи була це просто ввічливість, чи все ж таки більше? Відчуття залишалося приємним, але чомусь він не міг позбутися думки, що, можливо, щось більше криється за цими словами.
— Чи варто було це говорити так? — міркував він тихо, не знаючи, що насправді відчуває щодо Аліни.

Але в той момент, коли він згадував її усмішку, її теплі очі, серце підказувало йому, що все ж таки було щось особливе в цій простій, ненав'язливій розмові.

Так він, усміхаючись сам до себе, потихеньку засинав, відчуваючи, що цей день був особливим.