Розділ 1: Тиша

Тиша не завжди страшна. Іноді вона — як ковдра, в яку загортаєшся після довгого шляху.

Тиша цієї квартири була зовсім іншою — не порожньою, а спокійною. Схожою на кімнату, де ще не поставили квіти, але вже прибрали зайве.

Аліна приїхала сюди без особливих планів. Їй потрібне було щось нове — не галасливе, не напружене, не велике. Їй потрібна була перерва від себе самої. Від постійного аналізу, очікувань, порожніх розмов.

У маленькому містечку, де пташки співають ще до світанку, а сусіди вітаються з тобою, як зі старою подругою, вона почувалась ніби в іншому вимірі. Тут можна було мовчати — і тебе не питали, чому. Тут навіть повітря здавалося терплячим.

…Її минуле ще жило в телефоні: у світлинах, голосових повідомленнях, яких вона не слухала, у списку контактів, де були імена тих, з ким уже не знала, про що говорити. Аліна приїхала з України. Точніше — втекла. Хоча всі казали: «Ти сильна, ти впораєшся», вона не хотіла бути сильною. Вона хотіла просто… спокою.

Війна, переїзд, Ірландія, люди, мова, шум — усе це ніби пройшло крізь неї. А тепер — нове містечко. У чужій країні, де ніхто її не знає, де вона може знову бути собою — або ще кимось, кого тільки належить знайти. Тут усе було повільним. Дерева рипіли, як у снах, тротуари пахли осінню, і навіть кафе відчинялися не раніше дев’ятої.

Аліна кілька разів прогулювалася по маленькому містечку після приїзду. Вона відразу звернула увагу на безкраї зелені простори, де вітри розганяють хмари і тягнуться пасовища, що здаються нескінченними. Барани та корови мирно пасуться на полях, а вітри обіймають землю, приносячи запахи вологи та рослинності.

У перші кілька днів вона багато гуляла самотньо, спостерігаючи за місцевими жителями, які віталися з нею щирими усмішками. Вони завжди готові допомогти, завжди раді гостям, і навіть незнайомці здаються частиною великої родини. Аліна не могла не помітити, як привітні ці люди і як їй легко вдалося знайти спільну мову з ними.

Вона знімала кімнату на другому поверсі старого будинку. Поряд — ще одна квартира. Сусід здавався мовчазним, але не злим. Вона чула, як він грає на гітарі вечорами — акуратно, майже невпевнено, ніби пробував пригадати щось забуте. Іноді здавалось, ніби його ноти торкались її серця раніше, ніж вона встигала це усвідомити.

Іноді було чути щасливий дитячий сміх та лай собаки.