Прости мені, Вишенько

–  А, знаєш, Вірунько, ти така красуня… Рідкісна… – раз по раз клацаючи об’єктивом, захоплений Едик осипав компліментами струнку чорняву дівчину, що позувала йому для зйомки. – Ось так-так. Отак. Молодчинка. А тепер розкрийся – розстебни блузочку. Ну! Та чого ж ти… Покажи свою красу. Чого соромишся? Ти ж гарна. Нехай соромляться ті, у кого нема чого показувати…

Дівчина ніколи не позувала перед фотографом напівоголеною. І про цей новомодний стиль у фотографії мало що знала. До Едуарда Cухенка, відомого у всьому Союзі фотохудожника, її привела подруга. «Щось заробиш собі, дурепо!» – Привела, залишила, а сама за мить щезла за дверима. Досвідченій манекенниці Едиків підхід до «розкриття» отаких недоторканих давно відомий…

–  Нікого більше. Ніяких подружок. Тільки ти і вона… Ти до неї з ласкою, теплом, ніжністю, – вона потроху оговтається, заспокоїться і розкривається перед тобою, немов троянда з бутона, – любив Едик розповідати при застіллі.

Відтоді й звичка закуповувати дорогі цукерки, вина, коньяки вкоренилася. Аби було в запасі. Про всяк випадок. То ж не що інше, як інструмент для «розкриття» красунь! Оця мить відкриття чогось неповторного, творча радість від вдало схоплених об’єктивом миттєвостей була найвищою насолодою в житті фотохудожника. Не міг дочекатися, коли проявить плівку, сліпав над тими знімками ночами. А ледь просихали світлини, трепетно брав кожну до рук, виносив на світло, довго роздивлявся і вже бачив її в ошатній рамі, або ж на сторінках модного фотожурналу… Кожній фотографії – своє призначення. Шкода тільки, що не все відзняте можна опублікувати. З дуже відвертими знімками Сухенко усе ж не ризикував. Нерідко, згадуючи художню школу, брав до рук пензель і переносив зафіксовану на фото натуру в картину. І це у нього непогано виходило. На таких картинах навіть за Союзу можна було непогано заробити.

Гай-гай… Скільки ж їх, отаких зашарілих дівчаточок, пройшло крізь його руки! Ви ж не подумайте чогось такого: далеко не з усіма моделями, котрі позували Едуардові для фото, він заводив романтичні стосунки чи й, бувало, у близькість заходив. Е ні! Едик змолоду був щодо протилежної статі вередливим і перебірливим. Він же не якийсь там простак неотесаний, а знаменитий фотохудожник Едуард Сухенко! Хто-хто, а він знає толк у жіночій красі. Та і його самого вродою батьки не обділили. То чого б це йому, перебуваючи серед отакого царства красунь, не обрати найвродливішої! Тож на материні докори про те, що вже пора було б зупинитися й одружитися, не зважав.

–  Та що ти, мамулічко, встигну ще. Я ж іще молодий. А дівчат біля мене он скільки, хоч греблю гати… Є з кого вибирати і завжди буде… – заспокоював матір.

–  Насправді ж, він одразу після першої ж спроби пожити з жінкою разом збагнув, що сімейне життя не для нього. Спершу було солодко: ні до чого не зобов’язуючий флірт та цьомчики-перецьомчики… Зйомки, подорожі, ресторани, вечірки й гарячі ночі. Та не все ж тільки удвох треба бути. Тож за місяць-другий і почалося… Ревнувала мало не до кожної моделі, аж поки не поставила питання руба:

–  Або я, або твоє фотографування!

–  Вибрав фотографування. Це ж бо його життя! А з тією красунею, – Євою, здається, її звали, – довелося розпрощатися.

–  Були згодом у Едика й інші жінки. Вже й не згадає, скільки їх було, та як усіх звати. Та чомусь жоден із романів до створення сім’ї не призвів. Коли ж стукнуло п’ятдесят, якось отямився: матір таки діждалася невістки.

–  Як і усі Едикові закохання, Ванда, його законна дружина, була прегарна. Що тут скажеш, модель. Зовнішність, як із картинки. Та тільки надто холодною видалася матері та краса.

–  Гордовита у тебе невістка, – одразу дала Ванді характеристику сусідка Сухенків. – І в хату ніколи не вступить. Едик сам забіжить на хвильку, а вона на нього у машині чекає. Трохи затримається – вже сигналить.

–  Та яка вже не є, аби лиш йому було добре, – зітхала матір. – Може, дасть Бог, ще й онучка мені народить…

Не народила. Не захотіла вроди псувати, чи Бог не дав? Хто теє зна?!

Трапилася незабаром із Едиком біда. Їхав із Києва, раптом недобре стало, та так, що втратив свідомість. На щастя, в салоні ще колега їхав, то машину мерщій зупинив, швидку викликав. Прийшов до тями Едуард Сухенко в реанімації. Ані повернутися, ні слова вимовити не здатен.

Інсульт у Сухенка обширний. Паралізувало його, відняло праву руку й ногу, – бідкалися, переповідаючи новину один одному, його колеги й друзі.

–  Дякуй Богові, що живий, – заспокоював Едуарда лікар. – Добре, що не розбився. Викарабкаєшся. Тільки тепер доведеться тобі, голубе, терпіння набратися: по-новому навчитися розмовляти і ходити. Не ти перший.

Став чоловік потроху оклигувати, з допомогою двох палиць поволі на ноги спинався, човгав черепашачим ходом до туалету. Сам собі жалюгідний. Нікому не потрібний. Щодня приходила до нього лиш його стара матір. Сама здоров’я не має, плаче, нервує, п’є заспокійливі, але все ж придибає, щоб погодувати сина. З ложечки, як було колись у дитинстві. І перші кроки з нею ступив. Провідували й підбадьорювали, як могли друзі. Не міг дочекатися лиш коханої Ванди.

–  Де моя Ванда? – допитувався Едуард. – Чому вона не приходить? Друзі на це або відмовчувалися, або переводили розмову на щось інше. Бо ліпше б не знати Едикові, що за цією відсутністю любої дружиноньки криється. Тримали від нього друзі той секрет, як могли, допоки він в лікарні був. Та ось настав день, коли вже нічого не сховаєш: прийшов лікар і сказав, що Сухенкові виписку готує.

–  Мамо, куди ти мене везеш? – спитав Едик, коли побачив, що машина таксі везе не до його нової трикімнатної квартири, а до маминої малосімейки, в якій жив колись.

Тут і чекала на Едика така приголомшлива правда, від якої мало знову до реанімації не потрапив. Дізнавшись про діагноз чоловіка, його зіркова дружинонька заочно з ним розлучилась. Поки Едик в лікарні до життя повертався, швиденько продала їхню нерухомість – квартиру та дачу, забрала чоловікову машину і хтозна куди і з ким повіялась. Щоправда, проявила до Сухенка милість: передала через друзів дещицю грошенят на лікування.