Розділ 11. Лісовий шторм

— Лісова дорога, — відрізав я, вказуючи на ледь помітний розрив у стіні дерев, зарослий густою малиною та папороттю. — На головному мосту через річку нас візьмуть у кліщі з двох боків. Там у них буде перевага висоти, і міст перетвориться на нашу братську могилу.

Стерлінг, не роздумуючи, різко вивернув кермо. «Форд» напружено загарчав і, підстрибнувши на глибокій вибоїні, пірнув під склепіння вікових сосен. Гравій і гілля забарабанили по днищу, як кулеметна черга.

Ліс зустрів нас ворожо. Тут, далеко від міських неонових вогнів, темрява була густою, як нафта. Світло фар виривало з мороку викривлені, ніби в муці, стовбури дерев і глибокі колії, до країв заповнені темною дощовою водою. Гілки били по лобовому склу, мов кістляві пальці, що намагаються нас втримати, затягнути в це безмовне царство сирості й перегною.

Я відчував запах мокрої хвої та прілого листя, що просочувався крізь щілини дверей. Цей запах нагадував мені, що природа байдужа до людських гріхів. Їй було все одно — виживе опальний детектив чи його наздожене свинець. Для лісу ми були просто ще однією парою істот, що порушили тишу своїм залізним ревом.

Чорні джипи позаду не відставали. Їхні потужні ксенонові прожектори розтинали лісову пітьму, перетворюючи дзеркала заднього виду на сліпучі білі плями. Вони йшли на таран, ігноруючи ризик перевернутися на черговому корінні.

— Максе, у бардачку! Живіше! — крикнув Стерлінг, з останніх сил утримуючи машину на слизькому повороті.

Я рвонув кришку. Замість страховки чи інструкції там лежала стара добра «Ithaca 37» з укороченим стволом — «окопна мітла» — і важкий патронташ.

— Стерлінг, ти підготувався до пенсії краще, ніж я думав! — крикнув я, вибиваючи ліктем заднє скло. Холодне нічне повітря, що пахло озоном і хвоєю, увірвалося в салон разом зі скалками та їдким пилом.

Я висунувся в отвір. Переслідувачі були всього за десять метрів. У їхньому світлі я бачив кожну гілку, кожну голку на деревах, що пролітали повз. Броньоване скло їхнього лобового тускло блищало, відбиваючи наші фари, але шини залишалися їхньою ахіллесовою п’ятою. Я дочекався, поки наш «Форд» підстрибне на черговому виступі, зловив частку секунди, коли приціл завмер, і вистрілив.

Перший заряд картечі пішов у молоко, зрізавши верхівку молодого клена. Другий — розніс праву фару джипа, осліпивши його наполовину. Третій — соковитий, металевий удар — розірвав переднє колесо на шматки. Машину переслідувачів різко кинуло вбік. Вона в’їхала капотом у м’який ґрунт, перекинулася і з жахливим хрускотом врізалася у вікову ялину. Ліс на мить освітився отруйно-помаранчевим спалахом вибуху, а потім тіні знову зімкнулися.

— Один є! — видихнув я, перезаряджаючи рушницю. Гіркий запах пороху змішався з вогкістю лісу.

— Не радій, другий куди розумніший! — Стерлінг різко натиснув на гальма.

Попереду дорогу перегороджувало повалене дерево — величезний стовбур старого дуба, явно звалений заздалегідь. Класична пастка. З-за стовбура, як привиди, з’явилися двоє в камуфляжі. Тактичні ліхтарі на їхніх гвинтівках різали темряву тонкими променями. Це були не патрульні. Це були найманці «Оріона», спеціалісти з зачистки сміття.

— Виходь, Стерлінг! — металевий голос із гучномовця другого джипа прорізав ніч. — Віддай нам Варді і флешку, і ти доживеш до пенсії біля озера! Нам не потрібен мертвий капітан, нам потрібен порядок у цьому місті!

Стерлінг подивився на мене. У його очах, підсвічених червоним приладовим щитком, не було страху. Лише бездонна, вікова втома людини, яка надто довго дивилася на несправедливість і нарешті вирішила, що досить. Він дістав із кишені флешку і майже урочисто вклав її мені в долоню.

— Слухай уважно, Максе. Через сто метрів за тим завалом починається старий яр. На дні — струмок. Зараз весна, він глибокий. Стрибай у воду — вона зіб’є тепловий слід. Струмок виведе тебе до траси. Там, за пагорбом, цілодобова заправка, і на ній чергує патруль штату. Це люди шерифа, вони не підпорядковуються Томасу. У них свої рахунки з прокуратурою.

— Джиме, ні. Я тебе тут не залишу. Ми підемо разом або впадемо разом.

— Максе, подивись на мене. Я старий, у мене задишка, коліна й серце, яке працює на чесному слові й кофеїні. Я їх затримаю. Якщо ми обоє тут ляжемо, Томас проковтне це місто і не подавиться. Марлоу, Міллер... їхні смерті будуть марні. Біжи, синку. Це твій останній наказ від напарника. Вважай це моїм рапортом про відставку.

Стерлінг вибив двері ногою і, не чекаючи відповіді, відкрив вогонь із револьвера по найманцях, створюючи вогняну й шумову завісу.

— БІЖИ, ЧОРТ ТЕБЕ ВЗЯВ! — заревів він так, що його голос перекрив постріли.

Я вискочив із машини і кинувся в густу, смердючу пліснявою темряву яру. Позаду гриміли постріли, крики і важкий звук боротьби. Я біг, не відчуваючи ніг, продираючись крізь колючі зарості шипшини, що рвали куртку і шкіру. Стискаючи флешку і жетон, я відчував себе останнім кур’єром цієї війни. Кожен постріл Стерлінга за спиною звучав у серці як удар похоронного дзвону.

Через десять хвилин божевільного бігу я побачив рятівні вогні заправки. На стоянці під ліхтарем стояла патрульна машина поліції штату — чистий біло-синій борт без жодного чорного сліду.

Я випав у світло, як привид із лісу — весь у крові, бруді й кіптяві.