Розділ 10. Шлях крізь чистилище

Я стояв посеред вокзального шуму, стискаючи в одній руці холодний метал жетона, а в іншій — флешку, яка важила більше, ніж уся прокуратура міста. Навколо текло звичайне життя: хтось запізнювався на приміську електричку, хтось жадібно вгризався в дешевий хот-дог, не підозрюючи, що просто зараз тут вирішується доля цілого штату.

Прямий ефір? Спокуса була надто великою. Увірватися до найближчої телестудії, вилити всю цю липку брудну правду на очах у мільйонів глядачів, перетворити життя Томаса на вогняне шоу... Але я занадто довго пропрацював «всередині», щоб вірити в магію публічності. Щойно я з’явлюся перед камерами, Томас віддасть наказ «стріляти на ураження», а запис миттєво назвуть «діпфейком» або монтажем, сфабрикованим мстивим злочинцем.

У цьому місті правда була як рідкісний звір: її мало побачити — її треба зловити і замкнути в клітку, яку не прокушать зуби дорогих адвокатів. Мені потрібен був закон. Справжній, а не той, який Томас купив на розпродажі разом із совістю половини міської ради.

Місто за вікнами вокзалу здавалося величезним сірим левіафаном, який повільно перетравлював своїх мешканців. Смог змішувався з ранковим туманом, створюючи відчуття хиткості, нереальності того, що відбувається. Я дивився на хмарочоси центру — блискучі скляні обеліски, зведені на крові та відкатах. Десь там, в одному з цих шпилів, Елен зараз п’є свою ранкову каву, а Томас переглядає зведення, очікуючи новин про мою смерть.

У цьому місті залишилася лише одна людина, яка ненавиділа бруд у лавах поліції сильніше, ніж я. Капітан Джим Стерлінг. Ми працювали разом у відділі вбивств ще тоді, коли я вірив, що значок дає право на істину, а не просто знижку в пончиковій. Стерлінг був старим псом із перебитим носом, який категорично не вмів виляти хвостом перед начальством. Саме за цю «негнучкість» його заслали до архівного відділу на самій околиці, в промислову зону, де повітря пахне сіркою і металевою стружкою, подалі від важливих справ і «правильних» звітів.

Я дістався дільниці в промисловому районі попуткою, віддавши водієві свої останні годинники — стару «Омегу», що дісталася від батька. Єдину річ, яку в мене не забрали кредитори.

Дільниця виглядала так, ніби війна закінчилася тут учора, і ми її програли. Облущена фарба на стінах кольору засохлої гірчиці, тьмяне світло миготливих ламп, гул старої вентиляції, яка більше ганяла пил, ніж повітря.

Стерлінг сидів у кабінеті, який більше нагадував склеп для паперів. Папки громадилися до стелі, поховавши під собою залишки його амбіцій. Він навіть не підняв голови, коли я зайшов, продовжуючи щось методично підкреслювати червоним олівцем.

— Прийомні дні по четвергах, хлопче. Якщо ти щодо крадіжки велосипеда у вісімдесятому році — йди. Мені й так є чим зайнятися.

— Навіть для старого напарника, Джиме? Для того, кому ти колись обіцяв прикрити спину?

Стерлінг завмер. Олівець застиг над папером. Він повільно, ніби долаючи опір часу, підняв голову. Його очі, оточені густою мережею зморшок і вічного недосипу, звузилися.

— Максе Варді. Твою матір... Ти виглядаєш так, ніби тебе переїхав товарняк, а потім ще й посипали гарячим вугіллям для надійності. І судячи з запаху, ти щойно зі стічної канави.

— Майже так і було. Тільки канава була позолочена.

Я підійшов до заваленого столу і з важким стуком поклав перед ним свій старий жетон і флешку. Пластик і метал виглядали чужорідно серед запилених архівів.

— Міллер мертвий, Джиме. Його прибрали цієї ночі. Версія буде «самогубство», але ми обидва знаємо, хто вклав йому пістолет у руку. І Артура Марлоу теж немає серед живих. Його тіло в доках, якщо його ще не скормили крабам.

Стерлінг важко зітхнув — цей звук нагадав мені скрип старих дверей. Він відкинувся на спинку крісла, яке жалібно застогнало під його вагою.

— Я чув про Ріка. Коротке зведення по рації. Брудна історія, Максе. Дуже брудна. Ти хоч розумієш, що, приходячи сюди, ти ставиш мені на лоб жирну червону мішень? Я до пенсії намагаюся дотягнути, а не стати заголовком некролога.

— У цьому місті мішень на лобі в кожного, хто не бере конвертів від «Оріона», Джиме. Просто деякі її не бачать. Подивись відео. Там усе. Вбивства, схеми відмивання, зізнання дівчини по моїй справі. Справжнє, не вибите. Мені треба доставити це до регіонального управління ФБР. Просто в руки спецагенту Холлу. Але я сам не доїду. Томас виставив заслони на всіх розв’язках. Я для нього тепер — дикий звір у загоні.

Стерлінг довго, нескінченно довго дивився на флешку. Його товсті вузлуваті пальці барабанили по столу в такт якомусь внутрішньому маршу.

— Ти ж знаєш правила, Максе... ФБР не візьметься за це без «чистого» процесуального супроводу. Якщо це принесе втікач — це сміття, недопустимий доказ. Їм потрібен чинний офіцер, який підтвердить автентичність передачі і підпише протокол. Інакше адвокати Томаса й Елен з’їдять їх на сніданок разом із кістками.

У цей момент у рації Стерлінга, що лежала серед паперів, із тріском прорізався голос диспетчера — холодний і механічний:

— Усім постам. Код 10. Підозрюваного Варді помічено в секторі 4. Є інформація про рух у бік промзони. Об’єкт озброєний і особливо небезпечний. Дозволено вогонь на ураження без попередження. Повторюю: вогонь на ураження.

Стерлінг повільно простягнув руку і вимкнув рацію. У тиші, що настала, було чутно лише, як цокають настінні годинники. Він встав, його коліно голосно клацнуло. Старий капітан підійшов до сейфа, дістав із кобури табельний револьвер — масивний «Пітон» — і сухим клацанням перевірив барабан. Патрони тьмяно блиснули у світлі лампи.