Глава 9. Попіл і сталь

Стрілка датчика бензину тремтіла біля червоної позначки, як мій палець на спусковому гачку — нервово, приречено, на самій межі. Двигун захлинався, випльовуючи останні пари пального, а чорні седани позаду висіли щільною, німою тінню. Вони рухалися методично, професійно, не витрачаючи набої даремно. У ранковому передмісті зайвий шум їм був ні до чого; вони чекали, коли дорога звузиться, щоб просто й чисто зіштовхнути мене в кювет, перетворивши «Фенікса» на купу обгорілого металу.

Я влетів у межі міста, коли перші промені сонця лише почали лизати верхівки хмарочосів, забарвлюючи їх у колір запеченої крові. Місто прокидалося в серпанку смогу. На сході небо було ніжно-рожевим, майже невинним, і це здавалося знущанням над тим пеклом, яке я притягнув за собою. Потягнулися перші автобуси, схожі на незграбних жовтих жуків, сонні робітники побрели до зупинок, кутаючись у куртки від ранкової прохолоди. Ця метушня була моїм шансом розчинитися.

Я різко викрутив кермо праворуч, у вузьку артерію вулички, що вела до вантажної станції. Седани притиснулися ближче, один спробував затиснути мене зліва, виштовхуючи на стіну пакгауза. Пролунав верескливий скрегіт металу об метал, у бокове скло бризнув сніп іскор, на мить засліпивши мене.

— Ну ж бо, крихітко, ще одну милю! — прохрипів я, втискаючи педаль у саму підлогу, відчуваючи, як машина здригається в передсмертній агонії.

Попереду виросли іржаві ворота промзони та нескінченні, що губилися в тумані, ряди товарних вагонів. Тут пахло мазутом, старою сталлю й мокрим деревом. Я навіть не намагався гальмувати. На швидкості під шістдесят я скерував позашляховик просто в гору порожніх дерев’яних піддонів. Удар. Гуркіт дерева, що ламається, постріл подушки безпеки в обличчя — і на секунду світ перетворився на білу, дзвінку вату.

Я вивалився з дверцят, хапаючи ротом крижане повітря, просочене запахом паленої гуми. У вухах стояв гул. Чорні седани загальмували за десять метрів, їхні дверцята відчинилися з лячною синхронністю.

Я не став озиратися. Перемахнувши через низький паркан, я опинився на коліях. Під ногами хрумтів щебінь, слизький від ранкової роси. Попереду, важко зітхаючи парою, стояв нескінченний потяг із вугіллям. Він повільно, зі стогоном і брязкотом сотень залізних зчеплень, починав рух.

— Стій, покидьку! — долинуло ззаду.

Сухий ляскіт пострілу. Куля зі дзвоном вгатила в металеву цистерну за дюйм від мого плеча, вибивши фонтанчик іржавої крихти. Я рвонув між вагонами, використовуючи їхні величезні сталеві тіла як щит. Потяг набирав хід, земля під ногами почала дрібно тремтіти. Я стрибнув на підніжку товарняка, що пролітав повз, вчепився в крижаний поручень і підтягнувся, відчуваючи, як плече знову вибухає болем. Вітер, просочений вугільним пилом, ударив в обличчя, вибиваючи сльози.

Переслідувачі залишилися позаду. Я бачив їхні постаті крізь щілини між вагонами — вони застрягли перед цією повільно повзучою залізною стіною. Один із них у люті випустив усю обойму навздогін чудовиську, що віддалялося, але кулі лише безсило й глухо стукали по вугіллю, не завдаючи шкоди.

Я проїхав три квартали, перш ніж зістрибнути в густу, вологу траву біля насипу. Ноги відгукнулися тупим болем, кістки ніби перетворилися на скло, але я був живий. І, що важливіше, я був за кілька миль від Центрального вокзалу.

Пішки, через лабіринти прохідних дворів і смердючі підворіття, я дістався величної будівлі вокзалу. Усередині пахло сталлю, паленим мастилом, дешевим тютюном і тією особливою, тривожною надією на далеку дорогу. Я виглядав як волоцюга після затяжної бійки: одяг у пилюці, обличчя в саднах. Але тут, серед тисяч пасажирів, ця пошарпаність була найкращим камуфляжем.

Комірка 402.

Латунний ключ увійшов у замок із м’яким, майже ніжним клацанням. Я потягнув дверцята на себе, очікуючи побачити що завгодно: пачки грошей, запасний ствол чи фальшиві паспорти. Але всередині було інше. Старий диктофон, запечатаний конверт із моїм ім’ям і... мій поліцейський жетон. Той самий «золотий щит», який я зірвав із грудей і кинув на стіл шефові рік тому.

Я натиснув «Play» на диктофоні. Голос Міллера пробився крізь перешкоди — тихий і нескінченно втомлений. На тлі чувся монотонний шум дощу — мабуть, запис був зроблений у його останню ніч.

— Максе, якщо ти це слухаєш, значить, я вже годую риб у доках, — почав він, і я відчув, як клубок підкочується до горла. — Вибач за підставу з архівом. Мені потрібно було, щоб ти побачив список на власні очі, щоб ти перестав бути просто жертвою й знову став шукачем. Але головне не в списку «Оріона». Заглянь у конверт. Там копія протоколу допиту тієї самої «жертви» з твоєї справи. Вона зізналася в усьому ще пів року тому, Максе. Зізналася, що її залякали й купили. Але Томас сховав це у своєму сейфі, вирішивши, що ти — чудовий важіль для його амбіцій. А копія... копія була в мене. Вибач, що мовчав. Я боявся.

Я розкрив конверт тремтячими пальцями. Текст плив перед очима, але суть врізалася в мозок розпеченим тавром. Вона зізналася. Вона назвала імена. Томас, Елен, «Оріон» — усе це було однією великою, смердючою купою брехні.

Унизу сторінки був припис від руки, зроблений розмашистим почерком Міллера: «Максе, жетон я зберіг. Ти все ще коп, хай йому грець, навіть якщо весь світ називає тебе злочинцем. Тепер у тебе є докази. Але пам’ятай: Томас не віддасть місто без бою. У комірці під подвійним дном — квиток до Чикаго і ще дещо. Вирішуй сам: тікати й почати спочатку чи залишитися й спалити це гніздо дотла».