Глава 7. Код «Фенікса»

Двері злетіли з петель від одного потужного удару, і в стерильний, просякнутий запахом сандалу хол увірвався хаос. Крижане нічне повітря принесло із собою запах гару й мокрого металу. Томас увійшов першим, оточений трьома «сірими плащами». Вони рухалися не як люди, а як деталі налагодженого годинникового механізму — синхронно, безшумно, смертоносно. Стволи автоматів завмерли, націлені мені просто в груди, але я навіть не здригнувся.

У лівій руці я тримав зім’ятий аркуш, ціна якому — кладовище, повне помічників прокурорів, а в правій стискав стару запальничку Zippo. Металевий корпус був теплим від мого поту.

— Один рух — і цей список перетвориться на попіл, — мій голос прозвучав напрочуд рівно, хоча всередині все вібрувало від адреналіну, наче оголений дріт під напругою. — Томасе, ти ж знаєш, я не блефую. Людині, яка вже рік живе в труні, не страшно креснути кременем.

Томас завмер, коротким жестом наказавши своїм псам не стріляти. Його обличчя, завжди таке доглянуте й владне, перекосилося, ставши схожим на посмертну маску.

— Максе, ти завжди був надто драматичним. Дешевий театр. Віддай папір, і ми закінчимо це тут і зараз. Ти отримаєш свою свободу.

— Закінчимо? — я гірко розсміявся, і цей сміх луною відбився під високим склепінням холу. Краєм ока я стежив за Елен. Вона застигла на сходах, її бездоганні нігті вп’ялися в поліроване дерево поручнів так сильно, що побіліли кісточки. — Ти вбив Артура, Томасе. Людину, яка роками чистила твої брудні черевики й вела твої рахунки. А тепер ти прийшов купити собі спокійну старість за гроші, які він відмивав для «Оріона»?

— Він став жадібним і дурним, — кинув Томас, роблячи повільний крок праворуч. Він шукав кут для пострілу, який не зачепить папір. — А ти, Максе, просто став перешкодою, яку вчасно не усунули. Моя помилка.

— Елен, — звернувся я до неї, не зводячи погляду з прицілу Томаса. — Ви хотіли «третій план»? Ось він. Насолоджуйтеся прем’єрою.

Я повільно витягнув смартфон, який увесь цей час лежав у нагрудній кишені. Екран тьмяно світився — диктофон працював уже двадцять хвилин.

— Уся наша розмова: від зізнання у вбивстві Артура до подробиць рахунків «Оріона» — щойно полетіла на віддалений сервер. Якщо я не введу код розблокування протягом десяти хвилин, цей запис розлетиться по всіх великих редакціях країни. Ви обоє підете на дно в одній зв’язці. І повір, Томасе, у в’язниці «свої» хлопці тебе не зустрінуть — вони тебе зжеруть, щоб урятувати власні крісла.

У холі запанувала мертва тиша. Я майже чув, як шестерні в голові Томаса намагаються провернутися, долаючи опір страху. Маска крижаної впевненості Елен нарешті тріснула, оголивши під собою перелякану, загнану жінку.

— Чого ти хочеш, привиде? — прошипів Томас, і його ствол ледь помітно здригнувся.

— По-перше, ви обоє даєте мені піти. Просто зараз, без «хвостів» і сюрпризів за воротами. По-друге, Томасе, ти особисто забезпечиш мені «зелений коридор» до кордону штату. Один дзвінок твоїм псам — і я для них стаю невидимкою. По-третє... — я подивився на Елен, відчуваючи, як усередині закипає праведна лють. — Мені потрібен доступ до одного з тих рахунків. Коди, які Артур записав на полях. Не для себе. Для родини тієї дівчини, Кейт, у справі якої ви мене підставили. Їй потрібне лікування, яке ви в неї забрали, коли вирішили зробити з мене цапа-відбувайла. Це її компенсація за ваше «правосуддя».

— Ти збожеволів, — прошепотіла Елен, і її голос зірвався. — Ти нікуди не доїдеш. Місто тебе пережує.

— Можливо, — я клацнув запальничкою. Маленький помаранчевий язичок полум’я затанцював біля самого краю паперу. — Але я прихоплю вас із собою до пекла. Ну що, «тату»? Життя в камері серед тих, кого ти туди посадив, чи воля для привида?

Томас дивився на вогник запальнички, і я бачив, як у його очах гасне остання надія на тихий фінал. Він повільно, наче пістолет важив тонну, опустив руку.

— Відпустіть його, — наказав він, не обертаючись до своїх людей. — Дайте йому пройти.

Я почав повільно відступати до виходу, тримаючи папір на рівні очей, готовий будь-якої секунди перетворити його на попіл. Кожен крок по мармуру здавався вічністю. Я шкірою відчував їхні погляди на своїй спині — важкі, повні отрути й обіцянок швидкої розправи.

Опинившись біля масивних дверей, я кинув аркуш на підлогу. Поки вони, мов стерв’ятники, кинулися до нього, я вже вискочив у холодну ніч. На стоянці гарчав позашляховик одного з бойовиків Томаса. Ключі стирчали в замку — вони так поспішали зайти по здобич, що забули про безпеку.

Я втиснув педаль газу в підлогу. Двигун заревів, і машина рвонула з місця, розкидаючи гравій. У дзеркалі заднього виду я побачив, як у вікнах особняка спалахнули спалахи — Томас і Елен почали свою власну, приватну війну за ті крихти шифру, що залишилися на папері.

Я знав, що запис на сервері — лише тимчасовий щит. Люди такого рівня знайдуть спосіб видалити дані або перетворити їх на «фейк». Але в них була лише копія. Я встиг підмінити оригінал звичайною газетною вирізкою ще в холі, поки вони сперечалися через власну жадібність. Справжній список «Оріона» з усіма кодами був зашитий у підкладку моєї куртки.

Я виїхав на темне шосе, що вело геть із цього проклятого міста. Телефон на пасажирському сидінні завібрував. Нове повідомлення з невідомого номера: