Глава 6. Скляний замок і попіл

Я зіскочив із даху прибудови, і на мить світ перетворився на вільне падіння. Удача — рідкісна гостя в моєму житті, яка зазвичай заходить лише для того, щоб плюнути в каву, — цього разу таки підстелила соломки: я приземлився у сміттєвий контейнер, набитий паперовим мотлохом і картонними коробками. Пилюжний вихлоп забив легені, але це було краще, ніж перелом хребта.

Вибравшись із бака, я притиснувся до шорсткої цегляної стіни, намагаючись вгамувати шалений ритм серця. За кілька кварталів звідси, з боку прокуратури, небо вже різали спалахи червоно-синіх вогнів, а повітря тремтіло від виття сирен. Томас підняв на ноги всіх: від сонних патрульних до штурмових груп спецназу. Для них я тепер був не просто «звільненим ґвалтівником», а загнаним звіром, озброєним і смертельно небезпечним психопатом, який здійснив зухвалий напад на святе святих — архів прокуратури.

Я помацав за пазухою. Зім’ята, просякнута моїм потом роздруківка була на місці. Цей хрусткий шматок паперу коштував зараз дорожче, ніж усе моє життя — з усіма моїми гріхами та нездійсненими мріями. Саме цей список був моєю єдиною перепусткою в завтрашній день.

До особняка Марлоу було близько п’яти миль. Іти пішки патрульованими вулицями в розірваній куртці й із обличчям у бетонному пилу — чисте самогубство. Я зайшов до цілодобової пральні, просякнутої запахом дешевого порошку та гарячої пари. Там, у кошику для забутих речей, я витяг чиюсь вицвілу толстовку з глибоким капюшоном. Натягнувши її до підборіддя, я викликав таксі через застосунок на старий «лівий» номер, який якимось дивом ще не встигли заблокувати.

Коли чорна «Тойота» безшумно зупинилася біля кованих воріт маєтку Марлоу в Бель-Ейр, я віддав водієві останню сотню й наказав негайно їхати. Особняк виглядав як декорація до фільму про «старі гроші», які ніколи не закінчуються: величні колони, ідеально підстрижені газони, залиті місячним світлом, і та сама гнітюча тиша, яка буває лише в місцях, де за стінами з дорогого каменю ховають по-справжньому брудні секрети.

Системи охорони були за останнім словом техніки, але я знав виворіт таких будинків — лакеї й покоївки завжди залишають лазівку для своїх маленьких потреб. За десять хвилин, скориставшись відчиненою кватиркою в пральні та своїми старими навичками, я вже стояв у просторому холі, залитому приглушеним світлом кришталевих люстр. У руці я стискав свій старий вірний «Ґлок» — він був холодний і надійний, на відміну від людей.

— Місіс Марлоу! — неголосно, але твердо покликав я. Голос луною відбився від мармурової підлоги. — Виходьте. Нам треба завершити нашу ділову вечерю. Десерт уже подано.

Елен з’явилася на балюстраді другого поверху. На ній був важкий шовковий халат кольору нічного моря, а в руці вона недбало тримала келих віскі. Вона не здригнулася, не закричала. У її погляді, спрямованому на мене, читалося не здивування, а якесь холодне, майже бридливе розчарування.

— Ви живі, Максе. Томас казав, що ви — професіонал старої школи, але я не думала, що настільки... живучий. Ви як бур’ян, який неможливо виполоти з цього міста.

Я повільно почав підніматися широкими сходами, не опускаючи ствола. Кожен крок відгукувався болем у плечі.

— Томас? Отже, мій колишній тесть — ваш близький довірений? Який милий сімейний збіг. А ваш чоловік, Артур... він взагалі колись існував у реальності? Чи це була просто наживка, щоб заманити голодного пса в ту бетонну пастку?

Елен зробила ковток, спершися на різьблені поручні. Лід у її келиху мелодійно дзенькнув.

— Артур існує. І він справді зник. Але ви помилилися в головному, Максе. Я найняла вас не для того, щоб ви повернули мені чоловіка. Я найняла вас, щоб ви знайшли це. — Вона кивнула на мої груди, де під курткою ховався список.

— Цей список… Тут не лише продажні копи, — я витяг зім’ятий папір, не зводячи з неї очей. — Тут номери рахунків політиків, суддів, сенаторів... і вашого чоловіка. Артур не був «посередником», Елен. Він був головним бухгалтером. Тим, хто відмивав криваві гроші «Оріона». І він вирішив зіскочити з поїзда, прихопивши із собою спільну касу.

— Саме так, — її очі за скельцями окулярів блиснули холодним, хижим вогнем. — Він сховав коди доступу до закордонних рахунків десь в архіві, зашифрувавши їх у старих справах. Він знав: якщо його притиснуть, він здасть увесь ланцюг. Томас хотів просто прибрати його як зайву ланку, а я… я лише хочу забрати те, що вважаю своїм по праву. Артур мертвий, Максе. Мій дорогий татусь прикінчив його ще в першу ніч у доках. Але кодів він не знайшов. Думав, що вони в голові Артура, а Артур виявився розумнішим.

— І ви вирішили, що стара гонча з особистими рахунками до системи — ідеальний таран, — я відчув, як до горла підкочується нудота, гіркіша за мою вистиглу каву. — Якщо я знаходжу коди — ви стаєте найбагатшою вдовою штату. Якщо мене беруть — Томас закриває справу про мій «напад» і остаточно стирає мене в пил, вішаючи на мене ще й убивство вашого чоловіка. Безпрограшна лотерея, де в будь-якому разі виграєте ви.

— Не зовсім, — Елен поставила келих на поруччя і зробила крок назустріч. Її парфуми — той самий сандал — тепер здавалися запахом поховального багаття. — Ви все ще можете вийти з цієї кімнати. Віддайте мені папір. На ньому, на звороті, Артур завжди записував контрольні суми. Я знаю, шифр там. Віддайте його — і я допоможу вам зникнути так, що навіть ФБР не знайде ваших кісток. У мене є зв’язки, про які ніхто навіть не здогадується.

Я подивився на аркуш. На звороті, під косим світлом, справді проступили ледь помітні олівцеві позначки — послідовність цифр і символів, схожа на кардіограму вмираючого.