Глава 4. Тіні й архіви

Я вилетів із задніх дверей «Синього ліктя» так, ніби за мною гналися всі демони пекла, хоча «сірі плащі» були куди небезпечнішими за міфічних тварюк — у цих були ліцензії на вбивство й сталеві нерви.

Вузький прохід зустрів мене липкою темрявою і смородом, від якого перехопило подих. Запах гнилих овочів, застійної дощової води й іржі вдарив у ніс, але в ту мить він здався мені солодшим за будь-який парфум. Це був запах життя. Позаду з важким брязкотом грюкнули залізні двері — переслідувачі не збиралися давати мені фору навіть у п’ять секунд.

— Стояти, Варді! Вогонь на ураження! — гаркнув один із них. Голос відбився від цегляних стін, множачись і перетворюючись на загрозливий гул.

«Ага, зараз, тільки шнурки зав’яжу й мішень на спині поправлю», — майнуло в голові.

Я рвонув ліворуч, пірнаючи в лабіринт старих цегляних складів. Мої ноги пам’ятали ці слизькі провулки ще з часів патрулювання, коли я був молодим, вірив у жетон і не знав, що місто — це одна велика стічна канава. Якщо хочеш заплутати гончаків у цьому районі, треба вести їх туди, де луна грає з тобою в піжмурки, а тіні стають густими, мов дьоготь.

Я перестрибнув через іржавий ланцюг, здерши шмат шкіри на долоні, й шмигнув у вузьку щілину між двома будівлями, що пахли пліснявою та старим зерном. Позаду почувся важкий, розмірений тупіт. Двоє. Працюють злагоджено, як деталі одного механізму. Спецслужби чи «чистильники» на приватній зарплатні — різниці мало, і ті, й інші звикли спершу натискати на курок, а вже потім ставити питання мерцям.

Я різко загальмував біля пожежної драбини, яка трималася на чесному слові й парі проржавілих болтів. Підтягнувся — і в ту ж мить стара рана в плечі озвалася таким гострим болем, ніби туди знову загнали розпечене свердло. Стиснувши зуби до хрускоту, я завмер на другому ярусі, втиснувшись у холодний метал.

Переслідувачі пролетіли повз, орієнтуючись на шум, який я навмисне «залишив» попереду, копнувши порожню консервну банку в бік глухого кута. Жерстяний гуркіт у тиші пролунав як постріл.

Коли їхній тупіт стих десь у кінці кварталу, я зістрибнув униз. Адреналін палив вени, у роті стояв металевий присмак страху й люті. У мене було максимум двадцять хвилин, перш ніж вони зрозуміють, що їх розвели, як дітей.

До архіву прокуратури не можна було їхати на таксі — у цьому місті кожен водій має очі, і вони часто дивляться в бік поліції за дрібну доплату. Довелося йти пішки, петляючи темними алеями, притискаючись до стін і намагаючись не потрапляти під мертвотно-бліде світло рідкісних ліхтарів, які гуділи, притягуючи нічних метеликів.

Будівля прокуратури височіла над сплячим містом, мов бетонний монумент бездоганності. Величезна брила у стилі бруталізму, холодна й бездушна. Смішно. Усередині цієї фортеці правосуддя гнилі було більше, ніж у рибних портах у розпал липневої спеки.

Я обійшов будівлю з тилу, туди, де був непомітний вхід для технічного персоналу. У кишені пальта я намацав стару магнітну картку — ту саму, яку «забув» здати у відділ кадрів три роки тому, коли мене з ганьбою викинули з органів. Це був мій єдиний квиток усередину. Якщо вони не змінили протоколи доступу за цей час — я геній. Якщо змінили — я труп.

Я приклав картку до зчитувача. Червоний вогник блимнув. Секунда тиші здалася вічністю. Серце зробило три потужні, болісні удари об ребра. Піп. Індикатор змінився на смарагдовий, і замок клацнув тихим сухим звуком.

Усередині пахло мастикою для підлоги, озоном від кондиціонерів і важкою казенною тишею. Я знав цей графік напам’ять: камери тут сканують коридори за заданим циклом, а єдиний нічний охоронець зараз напевно залипає в телевізор, сьорбаючи шосту чашку паршивої кави.

Архів містився в підвалі — там, де місто ховає свої найбрудніші секрети під шаром пилу. Спустившись сходами, я опинився перед масивними дубовими дверима. Тут електроніка закінчувалась, поступаючись місцем старій добрій механіці. Дістати набір відмичок було справою секунди. Цю навичку я відточив уже після звільнення, коли межа між детективом і злодієм стала для мене тоншою за волосину.

Два клацання, легкий поворот кисті — і я всередині.

Ряди нескінченних стелажів тягнулися у непроглядну темряву. Я ввімкнув ліхтарик, затиснувши його в зубах, і тонкий промінь світла розітнув простір, вихоплюючи корінці сірих папок. Я почав шукати справу Артура Марлоу. Літера «М», полиця дванадцять.

Але там було порожньо. Між «Маркусом» і «Мартінесом» зяяла рівна, акуратна прогалина.

— Чорт, — прошипів я, і звук мого голосу здався в цій тиші святотатством.

Отже, хтось уже підчистив хвости. Або... я перевів промінь ліхтарика на стіл чергового архіваріуса. Там, під лампою із зеленим абажуром, лежала стос справ, відібраних на повернення до сховища. І на самому верху спочивала сіра папка. «Марлоу А.».

Я відкрив її, намагаючись не шарудіти папером. Перші сторінки — стандартна, до позіху нудна біографія: народився, навчався, служив. Але в самому кінці, приколотий до обкладинки зсередини, лежав аркуш, який явно не вписувався в офіційний протокол. Роздруківка транзакцій, позначена грифом «Конфіденційно».

Я миттєво впізнав цей номер рахунку. Це був спецрахунок пенсійного фонду поліції — священна корова департаменту. І на нього щомісяця капали суми з такою кількістю нулів, що в мене запекло в очах. Відправником значилася фірма-прокладка «Оріон».