Глава 3: Танго на попелищі

Гроші в конверті пекли мені стегно крізь тонку тканину заношених штанів. П’ять тисяч готівкою, що пахли свіжою друкарською фарбою і чиїмось страхом. Для когось це була просто пачка паперу, для мене — свобода. Свобода від вічного бурчання місіс Ґрін, від запаху вистиглого кавового сурогату і від споглядання павуків, які були моїми єдиними співрозмовниками. Але у моєму світі безкоштовним буває тільки плювок в обличчя, а за п’ять штук тобі зазвичай пропонують місце в першому ряду на власному похороні — за умови, що головним героєм у труні будеш саме ти.

Я вийшов на вулицю. Місто дихало мені в обличчя кислим запахом гару, мокрого асфальту й дешевого бензину. Неонові вивіски — побиті, миготливі в передсмертній агонії — тремтіли в маслянистих калюжах, перетворюючи тротуари на калейдоскоп розбитих надій. Дощ перейшов у дрібну липку мряку, яка просочувала пальто й змушувала стару рану в плечі нити з подвоєною силою.

Першим ділом я попрямував до «Синього ліктя». Це була діра в підвалі старого складу, де копи з четвертого відділку заливали свої гріхи й змивали дорожній пил після зміни. Місце, де жетони ховають у кишеню, а правду топлять у склянці найдешевшого пійла. Якщо Міллер справді був тим, хто озвався по рації, він буде там. Рік Міллер завжди був там, коли на душі шкребли кішки, а в гаманці лишалося на пару порцій отрути.

У барі було накурено так, що повітря здавалося відчутним, важким, мов мокра вовняна ковдра. Світло ламп над стійкою ледве пробивалося крізь сизий дим, вихоплюючи втомлені обличчя людей, звиклих дивитися смерті в очі й відводити погляд.

Міллер сидів у найдальшому кутку, там, де тіні були найгустішими. Перед ним стояла майже порожня пляшка дешевого бурбону, а в попільничці дотлівала забута сигарета. Коли я підійшов, він навіть не підвів голови, ніби вивчав карту своїх поразок у розводах на столі.

— Фенікс-7... — неголосно промовив я, відсуваючи стілець. Скрип ніжок по щербатій підлозі прозвучав як постріл. — Старі звички помирають останніми, га, Ріку? Чи ти вирішив зайнятися радіомовленням для мерців?

Міллер здригнувся. Його обличчя за цей рік осунулося, обтягнуте шкірою, як старий барабан. У волоссі, яке колись було рудим, тепер переважала сивина кольору дорожнього пилу, а погляд став ще колючішим, схованим за сіткою луснутих судин. Він подивився на мене так, ніби я був примарою, що вилізла з міської каналізації, аби вимагати старий борг.

— Ти не мав відповідати, Максе, — прохрипів він, так і не зустрівшись зі мною очима. Голос його був сухим, мов осіннє листя. — Я просто... перевіряв, чи працює ще ця іржава рухлядь. Випадковість.

— Ти перевіряв, чи я ще живий, і чи вистачить у мене сміливості зняти слухавку, — я нахилився ближче, вдихаючи важкий перегар, змішаний із запахом його дешевого одеколону «Old Spice». — І ти знав, що Марлоу прийде до мене. Це ж ти порадив їй мою контору? Ти підштовхнув її до моїх дверей.

Міллер нарешті підвів погляд. У його очах на мить майнуло щось схоже на жалість, і це обпалило мене сильніше, ніж якби він плюнув мені в обличчя. Я ненавидів жалість. Особливо від нього.

— Тобі потрібні були гроші, Максе. Я бачив, як ти гниєш у своїй конурі. І тобі потрібна була справа, яка поверне тебе в гру.

— Мені потрібне було чисте ім’я, Ріку, а не цей брудний атракціон у доках! — я понизив голос до шипіння, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють. — Артур Марлоу. Помічник прокурора. Його дружина каже, він зник під час рейду. Але в офіційних зведеннях його імені немає. Навіть у примітках. Чому?

Міллер обхопив склянку обома руками, ніби намагався зігрітися від внутрішнього холоду. Його пальці помітно тремтіли.

— Бо рейд у доках був не на притон «Оріона», Максе. Це була передача. Свої грабували своїх. Велика партія товару йшла «наліво», і Марлоу був там як офіційний посередник від прокуратури. Він мав підтвердити, що вантаж вилучено й знищено на місці. Розумієш? Він мав стати легальною печаткою на цій угоді.

Я завмер. У голові клацнув пазл. Якщо Марлоу зник під час такої «передачі», значить, сценарій пішов не за планом. Або він вирішив забрати свою частку й піти в тінь, або — що ймовірніше для такого слимака — побачив те, чого не мав бачити навіть під присягою.

— Хто командував рейдом? — запитав я, хоча відповідь уже пульсувала у скронях.

— Група спецпризначення, — Міллер криво всміхнувся, оголивши потемнілі зуби. — Ті самі «золоті хлопчики», що вели твою справу про зґвалтування, Максе. Ті самі, що «цілком випадково» знайшли мічені купюри й чужу білизну у твоїй шафці. Ті, хто викинув тебе на мороз.

Крижана хвиля пройшла по моїй спині, змусивши волосся на потилиці стати дибки. П’ять тисяч у кишені раптом потяжчали, перетворившись на тонну свинцю. Це були не просто гроші за розшук. Це був аванс за мою голову.

— Ріку... навіщо ти втягнув мене в це? Ти ж знав, що це пастка з подвійним дном.

Міллер затравлено подивився на вхідні двері, потім знову на мене. Його губи здригнулися, він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.

— Ліцензія, Максе... Ти думав, я вибив її тобі з доброти душевної? — він гірко всміхнувся. — Їм потрібен був хтось зі сторони. Вигнанець. Хтось, кого не шкода пустити у витрату. Ідеальний цап-відбувайло, на якого можна буде повісити смерть помічника прокурора, коли його тіло нарешті спливе десь біля очисних споруд. Ти — ідеальний кандидат на роль убивці-месника.