Розділ 2. Запах сандалу і старої крові

Тиша у відповідь на моє запитання була настільки щільною, що я майже чув, як порошинки, кружляючи у слабкому світлі, осідають на потрісканому лінолеумі. Повітря в кімнаті завмерло, перетворившись на густий холодець. А потім рація знову ожила, виплюнувши порцію статичного тріску, від якого заломило зуби.

— «Забагато запитань для людини, у якої в холодильнику тільки засохлий лимон, борги за рахунками й надія на диво, — голос був спотворений перешкодами, перетворюючись на механічне каркання, але в ньому чітко чувалася та сама глузлива усмішка. Знайома до болю, як старий шрам. — Подивися на двері, Максе. І постарайся не виглядати як побитий пес. Тобі це ніколи не личило, навіть в академії».

Зв’язок обірвався коротким, сухим клацанням. Я завмер, до білизни в кісточках стискаючи обшарпаний пластиковий корпус.

«Фенікс-7»...

Цей позивний був нашою особистою епітафією. Його знали лише п’ятеро. Двоє давно годували черв’яків на цвинтарі «Зелені пагорби», один — протирав штани в шкіряному кріслі начальника управління, перетворившись на гладкого бюрократа, четвертий — за чутками, спивався, продаючи фальшиві страховки десь у глушині Огайо.

П’ятий...

П’ятий був тим самим привидом, який «допоміг» мені з ліцензією, коли весь світ від мене відвернувся. Міллер. Мій колишній напарник. Людина, яка в день мого ганебного звільнення демонстративно не подала мені руки перед строєм, але через місяць шепнула на вухо адресу підпільного юриста, що вмів перетворювати «вовчі квитки» на дозволи на носіння зброї.

У двері постукали.

Це не був боязкий стукіт прохача чи нахабний гуркіт колекторів, які вибивають борги. Це був ввічливий, розмірений стукіт великих грошей — упевнений у тому, що перед ним відчиняться будь-які засуви.

Я швидко засунув порожню чашку з кавовим осадом під стіл, змахнув крихти й, розправивши затерплі плечі, крикнув:

— Відчинено!

Двері скрипнули, жалібно протестуючи проти візиту, і впустили в задушливу, просочену дешевим тютюном комірчину аромат, якому тут було не місце. Запах дорогих парфумів — складна композиція з нотками сандалового дерева, вичиненої шкіри й холодного, мов сталь, розрахунку.

На порозі стояла жінка, ніби зійшла з обкладинки журналу, який я б ніколи не купив. Років тридцяти п’яти, кашемірове пальто кольору «верблюжа шерсть» сиділо на ній як друга шкіра. Попри глибокі сутінки в коридорі, її очі були сховані за широкими темними окулярами від Gucci.

Вона обвела мою комірчину поглядом, у якому не було гидливості — лише суха, професійна оцінка, як у патологоанатома, що оглядає тіло.

— Містер Варді? — її голос був як витримане вино: оксамитовий, низький, із ледь помітною гіркотою.

— Залежить від того, хто питає, — я підвівся, відчуваючи, як хребет озвався серією дрібних клацань. — Якщо ви з податкової, то запізнилися — я вже привид. Якщо у справі — сідайте. Стілець скрипить, але поки тримає все, що важче за совість.

Вона сіла на край запропонованого стільця, не знімаючи окулярів і не розстібаючи пальта, ніби боялася заразитися моєю невдачею.

— Мене звати Елен Марлоу. Мені сказали, що ви беретеся за справи, від яких вертають носа ті, кому ще є що втрачати в цьому місті.

— Із цінностей у мене тільки цей стіл і вид на цегляну стіну у вікні, — я кивнув на гору макулатури, яку гордо називав «архівом». — Тож я весь увага. Викладайте вашу брудну історію, місіс Марлоу.

Вона поклала на стіл конверт. Цупкий папір, важка вага. Усередині явно була не листівка з вибаченнями.

— Мій чоловік, Артур Марлоу. Зник три дні тому. Пішов на роботу у звичний час і просто розчинився. Поліція годує мене обіцянками — мовляв, зачекайте, чоловіки в його віці іноді «загулюють». Але Артур не з тих, хто гуляє. Він... передбачуваний до нудоти. Хронометр у людській подобі.

— І в чому підступ? — я не поспішав тягнутися до конверта, хоча рука так і свербіла перевірити його вміст. — Дружини багатих чоловіків зазвичай ідуть у «Кінкейд і партнери». У них там парк дронів, штат колишніх агентів ЦРУ й кава в приймальні смачніша за все, що я їв за останній місяць. Чому я?

Елен повільно зняла окуляри. Під ними виявилися глибокі тіні, які не зміг приховати навіть найдорожчий грим. У її очах плескався страх. Справжній, липкий, первісний страх.

— Тому що він зник не з дому. І не зі свого офісу. Востаннє його машину зафіксували камери парковки біля покинутого складу в доках. Тієї ночі там була облава. Спецназ накрив притон «Оріона». Поліція в офіційних звітах стверджує, що його там не було, але я знаю — він був там. І я боюся, Максе, що він не просто заплутався. Я боюся, що він став частиною чогось, про що поліція воліє мовчати.

Я відчув, як стара рана в плечі почала нити — вірна ознака того, що погода (або життя) збирається зіпсуватися. Доки. Нічні облави. Звіти, у яких правда тоне швидше, ніж труп із бетонним блоком на ногах. Знайомий сценарій.

— Проста справа, місіс Марлоу, — я намагався надати голосу впевненості, якої не відчував. — Знайти людину, яка, найімовірніше, просто ховається від гучного скандалу.

— Знайдіть його, — вона підсунула конверт ближче, і її пальці в тонких рукавичках ледь тремтіли. — І приведіть його до мене. Тихо. Без офіційних протоколів, без шуму в пресі й зайвих очей. Мені не потрібне правосуддя, містере Варді. Мені потрібен мій чоловік. Живий або... будь-який.