Літо добігло середини й стало нагадувати людям про свою тимчасовість. Ще ніби вчора здавалося, що літній порі не буде кінця, а сьогодні мимоволі задумаєшся-стривожишся: скоро пожовтіє.
Хотілося встигнути набратись якомога більше від теплої пори: сонця, солодких плодів, зелені, накупатись досхочу, аби було про що згадати взимку.
Люди начебто стали кудись поспішати, стали більш заклопотаними.
Недільним днем у міському парку п’ятеро молодих чоловіків із великим азартом та запалом гамселили м’яч на волейбольному майданчику. На одній половині було троє гравців, а на другій – двоє. Одного явно не вистачало, щоб було рівно й справедливо.
Русявий хлопчина, на вигляд двадцятирічного віку, вже з пів години зацікавлено спостерігав за грою. Йому хотілося взяти участь у грі, але ніяк не міг наважитися попроситися в команду.
Нарешті спромігся:
Ніхто йому не відповів, навіть не глянули на прохача. Ніби не почули прохання. Продовжували запеклу гру.
Коли ті, що були в меншості, почали сильно програвати, хлопчина знову попросився на майданчик.
Високий, атлетичного складу чоловік, розлючений черговою ситуаційною поразкою, вирішив таки взяти до себе підмогу. Однак строго попередив русявого хлопця:
Першу подачу Коля зробив вдало. М’яч шпарко відбився від його руки, перелетів сітку й опустився у вільне місце, не закрите чужими гравцями. Другу подачу суперники вже зуміли прийняти й провели атаку. М’яч направили прямо у нового гравця. Коля впав на одне коліно, прийняв удар, проте не зумів віддати м’яч своїм для атаки, а відразу переправив на чужу половину майданчика. На тій половині цим скористалися, вміло зіграли в пас і швидко та сильно пробили, заробивши собі чергове очко.
Через якусь хвилину русявий хлопчина очутився під сіткою і йому високо направили м’яч для останнього удару-нападу. Коля заздалегідь відштовхнувся двома ногами од землі, злетів над сіткою і щосили шпарко вдарив, стараючись попасти у незакрите суперником місце. Здавалося б – усе вийшло, як задумав. Потрапив точно в намічену ціль. Однак після удару ледь торкнувся рукою сітки. Майже ніхто цього не помітив, тільки один гравець чужої команди. Він одразу заявив про торкання сітки, і що атака вийшла даремною, на їхню користь. Команда новачка з цим не згодилася – вони торкання сітки не помітили. Гра зупинилася. Почалася запекла суперечка з взаємними образами і звинуваченнями у сліпоті. Ніхто не хотів поступатися. Поки хтось з гравців не надумався запитати новачка:
Коля мовчки підняв угору руку, згоджуючись із порушенням.
Після цього він не встиг схаменутись, як полетів шкереберть за межі майданчика. Високий атлет голосно заматюкався і штовхнув його щосили у спину:
Інші гравці підтримали високого. Теж щось додали образливе.
Коля зібрався й спробував відповісти:
Ображений хлопець вирішив не вступати більше в суперечку, яка могла легко перерости в бійку. Відійшов у бік, подалі від волейбольного майданчика.
Нахабні волейболісти не знали, кого ображали. Коля міг спокійно поставити їх на місце. Достатньо було знайти першого міліціонера, який трапився б йому на очі, та відрекомендуватися. А потім скласти разом протокол про хуліганство на гравців-грубіянів. Адже хлопець вже тиждень, як зайняв у районі значну посаду – помічника прокурора. Проте він зумів себе опанувати. Не захотів користуватися службовим становищем. До того ж згадав, що не отримав ще службового посвідчення. Прийшлося б довго пояснювати міліціонеру – ким і де він працює.
В понеділок Коля, на роботі Микола Іванович Степаненко, на кілька хвилин спізнився. Не встиг роздягнутися, як забігла секретарка:
Григорій Якович Рубан прокурорствував у районі давно. Професія вже сильно відбилась на його рисах обличчя. Різкий погляд, стиснуті тонкі шнурки-губи, кошлаті брови. Говорив здебільшого короткими фразами, немовби економив слова чи відрубував їх малими шматками. Миколу Івановича зустрів із зауваженням: