Основна частина

Літо добігло середини й стало нагадувати людям про свою тимчасовість. Ще ніби вчора здавалося, що літній порі не буде кінця, а сьогодні мимоволі задумаєшся-стривожишся: скоро пожовтіє.

Хотілося встигнути набратись якомога більше від теплої пори: сонця, солодких плодів, зелені, накупатись досхочу, аби було про що згадати взимку.

Люди начебто стали кудись поспішати, стали більш заклопотаними.

Недільним днем у міському парку п’ятеро молодих чоловіків із великим азартом та запалом гамселили м’яч на волейбольному майданчику. На одній половині було троє гравців, а на другій – двоє. Одного явно не вистачало, щоб було рівно й справедливо.

Русявий хлопчина, на вигляд двадцятирічного віку, вже з пів години зацікавлено спостерігав за грою. Йому хотілося взяти участь у грі, але ніяк не міг наважитися попроситися в команду.

Нарешті спромігся:

• Візьміть мене, у вас же одного не вистачає! Я вмію! Не гірше вас граю. Візьміть!

Ніхто йому не відповів, навіть не глянули на прохача. Ніби не почули прохання. Продовжували запеклу гру.

Коли ті, що були в меншості, почали сильно програвати, хлопчина знову попросився на майданчик.

Високий, атлетичного складу чоловік, розлючений черговою ситуаційною поразкою, вирішив таки взяти до себе підмогу. Однак строго попередив русявого хлопця:

• Дивись мені! Спартачиш два рази – і шоб я тебе більше не бачив! Врубався?
• Добре-добре! Постараюсь!
• Як тебе?..
• Коля.
• Ставай, Коля, на подачу і не забудь: два рази спартачиш – і на виліт, окремого запрошення не жди, сам уматуй з площадки!

Першу подачу Коля зробив вдало. М’яч шпарко відбився від його руки, перелетів сітку й опустився у вільне місце, не закрите чужими гравцями. Другу подачу суперники вже зуміли прийняти й провели атаку. М’яч направили прямо у нового гравця. Коля впав на одне коліно, прийняв удар, проте не зумів віддати м’яч своїм для атаки, а відразу переправив на чужу половину майданчика. На тій половині цим скористалися, вміло зіграли в пас і швидко та сильно пробили, заробивши собі чергове очко.

Через якусь хвилину русявий хлопчина очутився під сіткою і йому високо направили м’яч для останнього удару-нападу. Коля заздалегідь відштовхнувся двома ногами од землі, злетів над сіткою і щосили шпарко вдарив, стараючись попасти у незакрите суперником місце. Здавалося б – усе вийшло, як задумав. Потрапив точно в намічену ціль. Однак після удару ледь торкнувся рукою сітки. Майже ніхто цього не помітив, тільки один гравець чужої команди. Він одразу заявив про торкання сітки, і що атака вийшла даремною, на їхню користь. Команда новачка з цим не згодилася – вони торкання сітки не помітили. Гра зупинилася. Почалася запекла суперечка з взаємними образами і звинуваченнями у сліпоті. Ніхто не хотів поступатися. Поки хтось з гравців не надумався запитати новачка:

• Скажи – була, чи не була!

Коля мовчки підняв угору руку, згоджуючись із порушенням.     

Після цього він не встиг схаменутись, як полетів шкереберть за межі майданчика. Високий атлет голосно заматюкався і штовхнув його щосили у спину:

• Давай, чеши звідси! Груля чесний знайшовся! Вміє він… Чеши, кажу, й більше не лізь, коли не петраєш! Вдома під столом вчися! Тільки гру нам спортив! Груля!

Інші гравці підтримали високого. Теж щось додали образливе.

Коля зібрався й спробував відповісти:

• Е-е, спокійніше, що ви так нахабно?
• Йди звідси, сказав тобі, бо ше й копняків получиш! Іди по-доброму і скоріше!
• Мужики! Що ви так?.. Ви ж не знаєте хто я. Можете й нарватись. Я ж вам нічого такого.
• Нам до лампочки – хто ти! Давай, чеши звідси! Останній раз сказано!

Ображений хлопець вирішив не вступати більше в суперечку, яка могла легко перерости в бійку. Відійшов у бік, подалі від волейбольного майданчика.

Нахабні волейболісти не знали, кого ображали. Коля міг спокійно поставити їх на місце. Достатньо було знайти першого міліціонера, який трапився б йому на очі, та відрекомендуватися. А потім скласти разом протокол про хуліганство на гравців-грубіянів. Адже хлопець вже тиждень, як зайняв у районі значну посаду – помічника прокурора. Проте він зумів себе опанувати. Не захотів користуватися службовим становищем. До того ж згадав, що не отримав ще службового посвідчення. Прийшлося б довго пояснювати міліціонеру – ким і де він працює.

В понеділок Коля, на роботі Микола Іванович Степаненко, на кілька хвилин спізнився. Не встиг роздягнутися, як забігла секретарка:

• Вас терміново просить зайти до себе Григорій Якович! Вже двічі запитував, де ви пропадаєте.
• Йду-йду!

Григорій Якович Рубан прокурорствував у районі давно. Професія вже сильно відбилась на його рисах обличчя. Різкий погляд, стиснуті тонкі шнурки-губи, кошлаті брови. Говорив здебільшого короткими фразами, немовби економив слова чи відрубував їх малими шматками. Миколу Івановича зустрів із зауваженням:

• В нас не запізнюються! Візьміть це до уваги! Надіюсь більше такого не повториться!
• Вибачайте! – знітився Степаненко і не зміг до цього додати щось на своє виправдання.
• Тоді до справи! Ви будете в нас відповідати за скарги. Тепер вони – всі ваші. Кожну потрібно розглянути, підготувати відповідь, дати мені на узгодження і відправити заявнику. Головне  – строки. Скарги надходять часто – роботи хватить. Крім того, будете приймати участь у судових засіданнях – підтримувати обвинувачення. А ще перевірки за вами на підприємствах і організаціях, часом до громадян прийдеться виїздити. От якраз зараз таким необхідно зайнятися. Потрібно виїхати до скаржника, зустрітися з ним, роз’яснити суть питання, а потім дати відповідь.
• А куди їхати?
• У дальнє лісне село – Нова Воля. На жаль, туди громадський транспорт  ходить раз у три дні. Так що потрібно попуткою добиратись. Зайдіть у райвиконком чи у відділ міліції – спитайте: може в них хтось туди буде їхати. Часом буває. Словом: проявіть ініціативу! Тільки два дні вам для цього – строки піджимають!
• А зі справою я можу хоча б ознайомитися? Щоб знати: що й до чого.
• Це не обов’язково. Відповідь на скаргу ми по цій справі вже давали. Її прочитаєте й буде достатньо. Там все зрозуміло.
• Не можу ш я всліпу працювати. Хоч якесь поняття хотілось би мати.
• Добре! Зайдете в архів, вам видадуть. Я туди зателефоную. Але марно часу не гайте! Швиденько продивіться – і до скаржника. Нам треба відзвітуватися, що ви з ним зустрілись і особисто дали роз’яснення. Він у нас ветеран війни, то область вимагає особливого ставлення.