6

Ліна почула стукіт у вікно. Вона саме сиділа підібгавши ноги на ліжку. Від тремтіння не допомагала навіть ковдра, тож дівчина зрозуміла, що справа не в холоді. В роті досі вчувався смак жовчі, а на обличчі засохли сльози. В голові зринала лише одна думка: «Що ж вона накоїла?»

          Тому зачувши той стукіт, такий же, як і зранку, Ліна не могла змусити себе піднятися. Вона вже не знала, що їй слід очікувати від тієї відьми, тому відчувала страх. Дівчина прислухалася, але крім завивання вітру більше нічого не чула знадвору. Ліна сподівалася, що Маківка вирішила залишити її у спокої, аж тут почула тихий скрегіт, та помітила як відчиняються двері до її кімнати.

          Першим через поріг ступив чорний кіт. Ліна підозрювала, що саме той, кого зачарувала відьма. Дівчина підняла очі та зустрілася поглядом з Маківкою, яка прямувала за котом. Її хижий погляд та легенька усмішечка виказували її почуття: відьма зовсім не соромилася того, що відбулося на вечірці.

          Ліна не зводила погляду з Маківки.

          – Твої чари ще діють?

          Посмішки відьми стала ширшою.

          – А ти досі сумніваєшся в моїх здібностях?

          Ліна заперечно похитала головою:

          – Ні, але забери їх назад. Я відмовляюся від свого бажання.

          Відьма голосно засміялася, але це тривало лише мить. А тоді Ліна помітила зміни у погляді міднокосої дівчинки.

          – Невже ти думаєш, що це так працює? Те, що я дала тобі  є справжнім даром, а ти нахабно відмовляєшся від моїх дарунків?!

          Ліна на секунду закрила очі. Невже вона справді думала, що все буде так просто? Що укладати з відьмою договір, базуючись лише на одній простій послузі, буде достатньо? Вірила, що не існує підводних каменів? Хоча тут не камені, вважала дівчина, тут цілий кораловий риф, який оточує тебе у своїх міцних тенетах, а відпускає тільки ціною крові.

          – Я не бажала того, що сталося, – Ліна помітила, що ледь дихає від страху, – з ними всіма. Я не хотіла цього.

          Маківка знизала плечима і погладила кота, що саме заліз на стіл.

          – Мені немає діла до того, що ти хотіла. Ти попросила зробити для тебе послугу, тож я так і вчинила. Наслідки завжди незворотні, у будь-яких бажань.

          – Але навіщо ти це зробила?! Я думала – ти хороша! – тепер вже Ліна відчувала гнів. Хотілося підійти до тієї малої відьми, вхопити її за горло і тримати доти, доки вона не почне каятися у своїх вчинках.

          Маківка всілася на стіл, продовжуючи гладити чорного кота.

          – Пам’ятаєш мою розповідь про таких створінь, як я? І навіщо ми робимо те, що робимо?

          Ліна пам’ятала.

          – Вам цікаво, що буде далі. Ви просто розважаєтеся за наш рахунок, виробляючи те, що заманеться.

          Маківка відвела погляд на кота.

          – Маєш рацію. Але у моєму випадку є ще дещо.

          Ліна затамувала подих.

– Що саме?

– Подивися на мене і скажи кого ти бачиш перед собою.

Дівчина втупила пильний погляд у відьму, не відаючи, що вона знову від неї хоче. Нова пастка?

– Я бачу дівчинку, з волоссям кольору міді, яка розважається від одного погляду на страждання інших.

Маківка підняла палець, чим змусила Ліну відчути нову хвилю страху, адже дівчина вже знала на які чари та здатна.

– Ти бачиш перед собою дівчинку, так і є. Але невже ти справді вважаєш, що я дійсно виглядаю як десятирічне дівча з розкуйовдженим мідним волоссям?

Ліна затамувала подих, очікуючи на продовження, і чекати довго не довелося.

– Колись я зустріла дівчинку, яку попросила відшукати для мене капелюха. Був Геловін, а вона була така наївна, що довірилася мені. І попросила про одну просту послугу: повернути її померлого котика назад до неї. Ну а що я? Виконала бажання, звісно. Вона ж не знала, що той котик вибереться з-під землі та прийде до неї, але вже в іншому вигляді, – відьма знизала плечима, – поїдений комахами, в процесі розкладання, але ж дівчинка цього хотіла, так? До цього я і веду, що всі бажання мають свої наслідки. Зазвичай погані, але ж всі засоби згодяться при досягненні бажаної мети, правда ж? Але та дівчинка вважала інакше, і, о диво, в сльозах просила мене повернути все на свої місця. Хто ж знав, що вона продає мені свою душу, і натомість я візьму собі її подобу та роками виглядатиму як десятирічна дівчинка з мідними косами? – Маківка зістрибнула зі столу.

Ліна не могла повірити власним вухам. Здоровий глузд говорив їй тікати, але тіло відмовлялося рухатися. Так й куди їй було бігти? Вона відчувала дещо дивне. Страх ще панував у її серці, але несподівано прийшло умиротворення. «Невже так відчуваєш себе перед незворотнім?»

– То ти з самого початку планувала це зробити?

Маківка пожала плечима.

– Так, але не знала, що це будеш саме ти. Доки не вбила мого комара. Розумієш, ми відьми не можемо довго жити в одній подобі. Нам потрібно чимось живитися. Але мені було весело спостерігати за тобою на тій вечірці. Ти б бачила вираз свого обличчя! – вона коротко засміялася і знову погладила кота, який замуркотів у відповідь та, розслабившись, звалив зі столу чашку Ліни, з якої вона зазвичай пила чай, а потім забувала відносити на кухню. Фаянс розбився на друзки і завдяки цьому Ліні вдалося скинути із себе заціпеніння. Вона скинула ковдру і кинулася до дверей, але кіт (а вона ж любила котів!) заплутався їй у ногах та перечепив. Лежачи на підлозі дівчина почула як Маківка сказала: