5

Що  ти повинен відчувати, коли збираєшся прийти туди, де на тебе ніхто не чекає? Сум’яття, ніяковість та сором? Мабуть, що так. Затамувавши подих, чекати на реакцію від людей, котрі щойно обговорювали тебе з усіх сторін, а опісля помічати, як всі довкола стуляють пельки і починають бігати очима в пошуках якогось важливого заняття. Ось що буває, коли твій недруг приходить на вечірку в честь Геловіну зі справжньою відьмою.

          Ліна крокувала поряд з Маківкою, а шлях попереду них звільнявся від надокучливих роззяв, які, розширивши очі, споглядали новоприбулих. Дівчина точно не знала, яким чином відьма змогла розвідати місце збору її однокласників, але, правду кажучи, не цікавилась цим. Було відчуття, що Маківка знає про все наперед, ніби приготувалася до такого розвитку подій заздалегідь. Відкинувши голос розуму, Ліна вирішила віддатися на поталу вечору без гнітючих думок. Хоча б сьогодні. Тим паче, коли здається, що чари відьми діяли на оточуючих як слід.

          – Ліно! Ліно!

          Дівчина обернулася на звук. В її бік бігла одна з дівчат, яка вважалася частиною «еліти» в класі. Біляве волосся Катерини розкуйовдилося, тьмяними локонами спадаючи на обличчя. Вона втупилася своїми очима в Ліну і то відкривала, то закривала рота. Ніби не знала, що сказати. Ліні здалося, що це вперше Катерина заклякла перед нею, адже раніше тій не бракувало слів, щоб якимось чином зачепити нову однокласницю.

          – Ти щось хотіла сказати? – Ліна дивилася в очі Катерини, але не могла прочитати в її погляді нічого. Анічогісінько. По шкірі пробігся табун мурашок, коли Ліні здалося, що очі білявки ніби потьмяніли і з кожною секундою здавалися темнішими. Якого кольору вони були раніше? Яскраво-блакитні? Здається, що так. Але тепер вони були оксамитово синіми. А тепер нагадували грозове небо. Як перед бурею.

 Ліна озирнулася, але Маківка зникла. Залишила її посеред кімнати, заповненої однокласниками, які колись та й ображали дівчину. Звісно, не всі. Але частина з них обрала тактику простого спостереження, без втручання у ситуацію, яку можна було б назвати булінгом.

Катерина впала на коліна перед Ліною, яка з несподіванки аж підскочила на місці.

– Я часто тебе ображала, але не хотіла нічого поганого тобі, справді. Я просто заздрила тобі, – Катерина говорила чітко, не роздумуючи над словами. Ніби читала текст. Або хтось вказував їй на те, що саме треба казати. Ліна ковтнула слину, а Катерина продовжувала.

– Я справді заздрила, бо хотіла бути схожою на тебе. Твої веснянки тобі дуже пасують, а волосся…, я б хотіла таке ж саме. Але для цього потрібно позбутися мого.

І перш ніж Ліна встигла зреагувати, Катерина підняла руки і, схопившись за свої локони, почала рвати на собі волосся. Ліна закричала, але її крик потонув у тому вереску, який зчинила Катерина: вона рвала волосся і кричала від болю, а з її очей линули гарячі сльози. Ліна підбігла до неї, щоб зупинити той жах, який зчинила дівчина, але їй заступили дорогу.

То був хлопець Катерини, Андрій.

– Нехай рве те волосся. Мені воно ніколи не подобалося.

Ліна з жахом зрозуміла, що в його голосі чує ті ж самі нотки якоїсь покірності, поли слова Андрія виривалися з нього. Знову відчуття дивної запрограмованості та чиїхось вказівок.

Дівчина не знала, що робити. Намагалася протиснутися повз хлопця, але її обступили інші. Натовп поступово сковував її в кільце, не даючи змоги вирватися на волю. В кімнаті стояла тиша, яку порушували лише верески Катерини. Ліна не бачила, що дівчина встигла з собою зробити, однак здогадувалася.

– Знаєш, сьогодні я вперше зміг розгледіти твою красу, – Андрій підняв руки. – Мені дуже соромно за це, тому я себе покараю за своє невігластво.

Блискавичним рухом хлопець занурив пальці у свої очі, і, зачепившись там, почав відтягати їх вперед. Ліна заверещала, а кілька однокласників обхопили її не даючи змоги вирватися. Вона не встигла відвести погляд, тому побачила як Андрій тримає щось у своїх руках. Щось біле. Блискуче. Рідке. Те, що колись було на місці відтепер порожніх зіниць. Хлопець з жахом закричав, а по його обличчю стікала кров.

Ліна відчула тривожні спазми. Не втримавши обід у своєму шлунку, дівчину знудило на одного з тих, хто тримав її, не даючи втекти.

Сльози притуманювали її зір, але все ж таки Ліна мала змогу бачити, що відбулося. Тремтячою рукою вона витерла рота.

– Вибач мене, я не…

Аж тут, заплямований її обідом хлопець, занурив палець у блювоту і запхав собі до рота. Облизав його. І всміхнувся.

Новий спазм. Скориставшись тим, що один з її ув’язнювачів відтепер зайнятий, вона нахилилася вбік, де її знову знудило. Цього разу на підлогу, на щастя.

Ліна плакала та не знала, що робити далі. Знову запала тиша, яку порушували тихі схлипи Катерини та звук крові, що стікала обличчям Андрія.

Ліна подумала: «Це просто якийсь нічний жах. Я скоро прокинуся і все буде як завжди». Проте починала розуміти куди привело її бажання всім подобатися. Вона не розраховувала, що все набуде таких масштабів. «Треба забиратися звідси. Якнайшвидше».

Вона зіп’ялася на ноги і почала бігти. Тиша відразу змінилася гамором. В неї вчіплялися руки, власники яких не бажали, щоб вона йшла.

– Відпустіть! Будь ласка…