2

– То хто ти така? І навіщо прийшла до мене? – Ліна похапцем зібралася та швидко вискочила з квартири, навіть не поснідавши. Добре, що мати не встигла задати непотрібних запитань.

          Маленька гостя зиркала на дівчину знизу вгору, від чого її очі здавалися ще більшими.

          – Вночі ти вбила мого прислужника.

          Ліна звела брови від такої несподіваної заяви і ледь стримала сміх, який вже був готовий виплеснутися з неї як… як… кров з-під комара, коли розчавлюєш його.

          – Якщо в тебе когось забрали чи, як ти мовиш, «вбили», то ти точно звернулася не за адресою. Знаєш, ночами я сплю, а не вбиваю якихось там «прислужників».

          Погляд дівчинки ще більше насупився.

          – Ти розчавила комара. Вночі. Мого комара.

          Ліну вже починала дратувати ця безглузда розмова. Вона планувала провести звичайний день, коли її ніхто не помічає та нею ніхто не цікавиться. Але ж не тут то було. Приходить якась мала і говорить, що її прислужник мертвий. Ліна ляснула себе по обличчю, на мить забувши про окуляри на носі. Побачивши невеличку пляму на скельці, вона зітхнула.

          – Чорт.

          Погляд гості трішки прояснів, ніби вона зрозуміла, що в цій ситуації слід застосовувати іншу тактику. Вона підняла правицю і клацнула пальцями.

          – Дивись на скельце.

          Ліна підняла руки і, знявши окуляри з носа, помітила, що пляма від її рук зникла. Навіть маленькі подряпини, що свідчили про те, що її аксесуар давно не новий, зійшли.

          – Як ти…? Що ти…? Хто ти? – вона з недовірою роззирнулася по сторонах. Ліна вже починала думати, що ось-ось з-за рогу вистрибнуть  однокласники, вигукуючи: «Розіграш!» і голосно регочучи з неї. Але ні. Її персона не була для них настільки цікавою, щоб витрачати на це свій позаурочний час, тим паче, коли за півгодини все можна провернути у школі.

Поруч залишалася лише ця дівчинка з глибоким поглядом, котрий її здоровий глузд встиг визначити як такий, що належить глибоко старій людині. Гостя простягнула їй руку.

          – Я Маківка.

          – Яке гарне ім’я. А мене звати Ліна, – дівчина потиснула маленьку руку у відповідь.

          – Перш ніж ти задаси кучу непотрібних запитань, скажу, що я – відьма, а вночі ти вбила мого вірного служника, котрий часто виконував мої накази.

          Ліна спробувала висмикнути руку, але не змогла. Виникло відчуття, що та маленька рука, яка тримала її, перетворилася на кігтисту лапу. Але це, звісно, було просто уявою. Правда ж?

          – Відьом не існує. Як і всіх інших міфічних істот.

          Маківка всміхнулася їй.

          – Ти впевнена? Бо я – ні. До того ж, згадай, який сьогодні день? Чи не той, бува, коли ви – люди – самі заохочуєте духів до забавки з вами?

          Очі Ліни розширилися. Рот то розкривався, то закривався. Вона мала б щось відповісти, але не мала гадки, що буде доречним сказати в такий момент.

          – Я не вірю, – щойно промовивши це, Ліна мало не ляснула себе знову по обличчю, думаючи: «Оце сказонула, звичайно. Найочевиднішу річ на світі».

          – Ти повіриш, бо в тебе немає виходу, а в мене – часу. Геловін скоро настане, а я загубила свій головний відьомський атрибут. А ти вбила мого служку, тому мусиш допомогти мені.

          – Який ще атрибут? І чому я маю допомагати тобі?

          Маківка нетерпляче здмухнула локон мідного волосся з обличчя.

          – Мій капелюшок. Я його дуже люблю, але сьогодні загубила. А допомагатимеш мені тому, що натомість я зможу виконати твоє бажання. Але спочатку ти маєш зробити для мене те, що прошу – одну просту послугу.