1

Ліна прокинулася з відчуттям нового жахливого дня. Вимкнувши будильника, дівчина лежала із закритими очима в надії, що це мине, але скоріше вона знову заснула б, аніж змусила себе вичавити посмішку новому дню. Ось вже близько двох місяців Ліна не почувалася достатньо добре для нових звершень та не була налаштованою на демонстрацію своєї персони цьому дивному світу. Вона знала, що сама в усьому винна. Точніше, її характер. Її нова однокласниця надала дівчині характеристику: «Спокійна, як двері». А причиною такого висновку є інтровертність Ліни та низька емоційність. Дівчина глибоко зітхнула і перекотилася на живота, не бажаючи покидати теплу постіль.

          Переїхавши до Львова, сім’я Ліни сподівалася знайти у великому місті нові можливості як для батька й матері, так і для доньки, адже життя на сході України ставало дедалі складнішим та небезпечнішим.

          Однак, познайомившись з людьми, яким належала честь стати її однокласниками в наступні два роки (адже в планах було вкорінитися у Львові до закінчення школи Ліни як мінімум, а максимум – придбати в місті будинок та продовжувати займатися книговидавництвом), дівчина була не в захваті від таких перспектив. Цікавлячись психологією та її взаємозв’язком із біологічним віком людини, Ліна перечитала чимало інформації видатних знавців та знала багато про підліткову кризу. Проте, її саму чомусь такі зміни в поведінці не застали, що наводило Ліну на думку про те, що кожен сам обирає для себе бунтувати або ні, дорослішати чи залишатися маминим мазунчиком. І через той свій вибір вона зараз лежить, заховавши голову під подушку в небажанні відкриватися такому жорстокому світові.

          Ліна почула стукіт в двері.

– Доню, ти вже прокинулась? – з-за дверей пролунав голос її матері, Віри. – В школу запізнишся. Ти ж знаєш, які зранку затори на дорогах.

– Так, вже встаю!

Почувши кроки за дверима, які промовисто говорили про те, що мати повернулася на кухню, Ліна спромоглася піднятися з ліжка. Першим, що вона завжди робить відразу після того як покидає теплу постіль, є одягання окулярів. Цей аксесуар став ще однією причиною її невпевненості у собі. Коли їй діагнозували міопію, близько десяти років тому, вона стала першою у своєму класі дівчинкою, яка носила окуляри. А для такого ніжного віку будь-які насмішки з боку однолітків здавалися кінцем світу. Тож не дивно, що зрештою вона полюбила книги більше за спілкування з людьми. Особливо за тих умов, коли в твоїх батьків полиці ледь не тріскають від книг різних жанрів.

Ліна підійшла до невеличкого дзеркала і стала розчісувати довге волосся, яке, до того ж, було рудим. «Сьогодні ще й 31 жовтня, Геловін», – встигла подумати дівчина, перш ніж почула новий стукіт. Але лунав він не від дверей.

Вона рвучко обернулася на звук, який, судячи з тихого подзенькування скла, розносився з вікна. Поклавши гребінець на туалетний столик, Ліна повільно підступила до епіцентру звуку. Обережно розсунувши штори, дівчина намагалася розгледіти порушника її спокою, розбурханого давніми спогадами. І, щойно голова Ліни наблизилася до вікна, в її бік полетіло нове каміння. Вона швидко нагнулася, щоб оминути удар, але скло не розбилося. Насупивши від здивування брови, дівчина піднялася. З рішучою готовністю покласти край таким жартам, Ліна відкрила вікно, трохи висунувши корпус на подвір’я. Це з легкістю вдалося зробити, адже батько напередодні познімав москітні сітки, готуючись до майбутніх холодів. Від відчуття морозності у повітрі, її тіло вкрилося сиротами.

Дівчина роззирнулася по сторонах, будучи впевненою в тому, що той, хто кидав каміння, вже давно втік. Проте вона помилялася.

Прямо навпроти Ліни, посеред клумби з фіолетово-рожевих суцвіть айстр, стояла маленька дівчинка. Осінній вітер розвівав її мідні коси на всі боки. Здавалося химерним те, як така маленька постать вперто протистоїть шквалам холодного вранішнього повітря. Ліна втупилася у гостю, яка саме піднімала з тротуару новий камінець. Дівчину причарували великі бездонні очі правопорушниці, в яких, здавалося, здатен потонути весь світ. І лише потім вона помітила, що надзвичайно гарненьке обличчя гості спотворене насупленими бровами.

– Ну? Ти спускаєшся чи мені кидати новий камінь? І цього разу, повір мені, твоє вікно цілим не залишиться, – від різкого голосу правопорушниці, який так контрастував з її зовнішнім виглядом, Ліна аж сіпнулася. Довелося кілька разів проблиматися, щоб позбутися дивного відчуття зачудування, яке охопило її коли вона поглянула в очі маленької дівчинки. Може це був гіпноз?

– Ти хто така? І чому кидаєш каміння в моє вікно?

– Виходь сюди і я про все тобі розповім. Але нікому ні слова. Зрозуміла? – хоч яким янгольським не було обличчя гості, але її владний голос різко контрастував із тим, що бачили очі Ліни.

Здоровий глузд кричав до дівчини не слухатися дивної гості, але якась інша – ірраціональна – частина благала дізнатися, що ж хоче те дівча з камінням. І, зрештою, цікавість перемогла.

Бо як інакше? Ми ж люди все таки. І саме наша цікавість призвела до всіх благ сучасного світу. Але Ліна не подумала, що це почуття інколи спонукало і до жахливих вчинків та невідворотних наслідків.