Про відповідальність

Коли озирнешся тверезим поглядом (а тверезим у нашій країні жити небезпечно), угледиш — як безглуздо божеволіє мистецтво...

У Японії, помічав Віктор Шкловський, слово «любов» перекладне, з приміткою, що це почуття, яке Катюша Маслова відчувала до Нехлюдова[1].

І мені хочеться поговорити ще про любов по-нашому. Коли чоловік збирається написати поему про любов. Збирається, збирається… І йде в гості… Пити горілку.

Івана Буніна після відходу Кузнєцової запитував Яновський:

— Как изволите поживать, Иван Алексеевич, в смысле сексуальном?

— Вот дам между глаз, так узнаешь, — відповідав нобелівський лауреат.

Узагалі-то Галина Кузнєцова, ця бунінська лебедина пісня, вдало сховалася у своєму Грасському щоденнику. Марно шукати там бодай натяку на інтимну близькість із метром. Усе чинно-шляхетно. Як кущі геліотропа під вікнами вілли Монфлері…

Давайте поглянемо на письмена нинішніх авторів…

І взагалі подумаємо про літературу, пам'ятаючи пораду того ж Івана Буніна своїй уже згадуваній, назвемо її так, учениці:

«— Разве можно писать что-нибудь художественное, думая о временном?»

Зима 2005 року затягувалася.

Я не хотів уже писати.

Мої повісті ставали схожими.

Тільки змінити ім'я героїв, а все решта — те саме.

Я зайшов до центральної бібліотеки нашого міста. Бачу за бордюром давно не працюючої роздягальні гору навалених книг.

— Що це? — запитав працівників.

— А, так, — відповіли, — списуємо мотлох.

— Можна взяти?

— Порпайтеся, — відповіли мені.

Я, як казали в Старовірівці, «нависбирував» старих журналів. «Октябрь», «Москва», «Дружба народов». З багатьох вже було видрано цікаве.

За вікном мела хурделиця. Було холодно. Пригадалося, як герої Купріна теж перечитували десь у глушині Полісся старі підшивки «Нивы». Традиція, чи що…

Присів за читання…

Захопився прозою П'єцуха.

Колись, на зорі «Склянки Часу», написав йому листа й надіслав журнал. Тоді В'ячеслав був головним редактором «Дружбы Народов». І я плекав надію, що він «помітить» мої потуги…

Хоч ані відповіді, ані привіту не було, я залишався захопленим його читачем.

І ось — хуртовини, дощі зі снігом за вікном, і я на дивані зі старими журналами…

А що, думав я, добре б ввести до рубрик мого журналу бодай невеликий огляд із минулого. А то ж викинуть бібліотекарі все на макулатуру… Шукай потім…

«Римляне искренне полагали, что они одни умные, а все не римляне — дураки. Их также роднила приверженность к державным легендам и патриотическому фольклору…»

А чим, думалося мені, нинішні правителі помаранчевої революції не до пари? І те ж актуальне:

«Ты мне лучше скажи, почему у нас пиво повсеместно не доливают?»

І абсолютно поділяється думка про те, «какие требуются и ещё потребуются титанические усилия, чтобы оседлать варварскую страну, тысячу лет прозябавшую в похмельном бреду и в дрёме…, народ доверительный, как ребёнок, нелюбознательный, а главное, страшно падкий до справедливости, которую он, однако, понимает довольно странно…»

А тут — тягнуть у Європу.

А що в тій Європі?

«На Западе, видите ли, тоже обитают главным образом дураки, разница только в том, что у нас причудливые дураки, а у них — простые».

Зауваження дуже близьке моїм власним спостереженням. Так само як і наступна порада:

«…надо делать всё, что человеку завещено от природы: трудиться, любить, детей воспитывать, вкусно кушать и сладко пить, А ГЛАВНОЕ, С УТРА ДО ВЕЧЕРА РАДОВАТЬСЯ ВСЯКОМУ СЧАСТЬЮ ЛИЧНОГО БЫТИЯ…, ничего не нужно делать, за это вам ещё люди спасибо скажут, ибо бездеятельность — благодеяние и самый значительный вклад в историю». («Дружба народов», №5/93).

А що в нас виходить?

Ось містом бігали підприємці-активісти, розмальовували ночами дерева помаранчевими стрічками. А тепер і не знають, радіти їм єдиному податку чи ні…

І знову я оцінив велич мого улюбленого героя Іллі Ілліча Обломова.

Підемо далі…

«— Уж такой каверзный у нас грунт. Посеешь огурчика, а вырастит разводной ключ. Мы поэтому и не выращиваем ни хрена, одной рыбой питаемся, как акулы». («Победы и поражения», «Октябрь», №7/93).

«— Я свободен, я европеец, который живёт в цивилизованной стране, где, правда, до братства ещё далеко, равенство вообще побоку, но зато свобода победила бесповоротно!… Вы как хотите, граждане, а жить в этой стране положительно невозможно. Эмигрировать, что ли, на склоне лет?

— Куда эмигрировать-то?…

— Да хоть бы в Америку. Там, говорят, малина, а не житьё.

— В Америке, — сказал Сидоров, — два человека знают, кто такой был Марк Твен, а ты хочешь, чтобы я туда переехал…» («Три богатыря», «Октябрь», №7/93).