1990 рік від Різдва Христового, соціалізм, Лєсков і життя в провінції

«Несмертельный голован» Миколи Семеновича Лєскова я прочитав студентом.

У Харківському інституті культури чудово читав лекції з літератури Марк Богославський. Він же вів літературну студію, прилучаючи нас до читання й власної творчості.

Після «Леди Макбет мценского уезда» я вже не міг зупинитися. Читав усе, що траплялося написане цим дивовижним майстром. Пізніше придбав зібрання його творів. Роман «Некуда» розвіяв залишки моєї віри в соціалізм.

До цього над нею попрацювали «практичний соціалізм Оуена»[1], який виявився маренням, попри непогані досліди.

Маркс із Енгельсом…

Та моє покоління вже виявилося розумнішим за них на 150 років. А Маркс і Енгельс, як з'ясувалося, так і не вирвалися з утопістів XVIII–XIX століть.

Бердяєв[2] стверджував про неможливість соціалізму без нівелювання особистості. Хомяков[3] — про неможливість тільки логічним шляхом дійти істини. Шопенгауер припечатав: «Истина — это смерть!»

Ленін відповів — людина розчиняється в колективі, а колектив безсмертний. І разом із Троцьким збудував концтабори ще в 1918 році.

«Мы немедленно отменим деньги», — заявляв Ленін у тому ж 1918 році. А я в 1990 дивився на купюру в 10 карбованців. На ній красувався Ленін…

«Не социализм получился, а фашизм», — написав Плеханов.

«Муравей не задумывается», — іронізувала класична соц-ідея.

А тут з'явилася стаття Горбачова.

І в ній генсек проявився одразу в трьох іпостасях:

Емпіричність — утопія.

Апріорність — утопія.

Аргументи соціалізму — порожні магазини…

У 1990 році від 17 до 100 тисяч найменувань товару налічував магазин у США. Середня житлова площа на одного жителя Сполучених Штатів становила 60 квадратних метрів. У Франції нараховувалося 362 види твердих сирів. У всій Західній Європі не споживають морожену рибу. У Японії оригінали Анрі Матісса, від яких ідуть флюїди майстра, висять просто у виробничих цехах, на стіні. Японці вважають: людина повинна жити понад 170 років…

Диригент Володимир Співаков за три місяці закордонних гастролей привіз валюти, якої достатньо, щоб сотні колгоспів не працювали…

У всій Америці генералів менше, ніж у радянській Москві.

У ФРН найвищий рівень життя у світі.

Ми відстаємо від усіх країн Європи в 20 разів. Хоча тракторів у нас більше в 5 разів, комбайнів — у 7 разів…

60% учителів радянських шкіл у цьому ж 1990 році не змогли пройти атестацію зі знань за четвертий клас.

За злодіями та корумпованістю ми виходили на перше місце у світі…

Уся ця інформація здавалася безглуздою…

А я читав роман М. Лєскова «Некуда» про перші московські комуни й думав, думав…

«Мутоврят народ тот туда, тот сюда, а сами, ей-право, великое слово тебе говорю, дороги никуда не знают…»

Роман цей публікувався в далекому 1864 році в журналі «Библиотека для чтения», який видавав Боборикін, і виявився першим попередженням про прийдешню катастрофу. Та «прогресивна» критика й читачі проґавили це попередження. Назвали роман «книгой мести и вызова» (О. Ізмайлов), «сердитое бессилие» (Д. Писарєв), і з кожною новою книжкою журналу роздратування проти письменника зростало. Слідом за такими статтями Лєсков виявився «відлученим» від так званої демократичної преси й відданим нею анафемі... До кінця життя і, зрозуміло, після смерті в радянський час автора паплюжитимуть і доніматимуть цією самою «прогресивною громадськістю». Те саме станеться з кожним, хто наважиться «очорнити соціалістичну ідею».

«… мне буквально, — звертається Лєсков до літературного фонду, — нечего есть; у меня нет средств работать новой работы, которая меня выручила бы из беды…»

Не дадуть ні копійки.

І буде так — кожен новий твір Лєскова публіка читає, впливова преса — розносить на друзки.

«Что-то мертвое было всегда въ Лѣсковѣ, но раньше около его имени виталъ нѣкій специфическій запахъ, затхлый запахъ клеветническихъ извѣтовъ доносительнаго характера и лицемѣрнаго благочестія. Постепенно онъ выдыхался, и по мѣрѣ того, какъ жизнь шла впередъ, въ Лѣсковѣ сильнѣе сказывались его двѣ основныя черты, какъ писателя — анекдотъ и вычурность…»

Так розправлявся з уже покійним Лєсковим критик А. Богданович у 1908 році, закінчуючи свою статтю переконанням, що спадщина письменника лише:

«…храмина разсыпанная. Въ безобразной грудѣ ея обломковъ, среди кучи ненужнаго хлама и сора попадаются удивительныя вещи — и ничего цѣльнаго, ничего запечатлѣннаго печатью высшаго дара, одухотвореннаго высшей правдой, согрѣтаго добротой и вѣрой, — словомъ, ничего, чему было бы суждено «пройти вѣковъ завистливую даль…»

«Прозеванным гением» назве Миколу Лєскова Ігор Сєвєрянін.

Лєсков писав правду.

Та що вдієш: «Говорить правду — терять дружбу». «Человек может быть только тем, на что он способен», я ж не можу ні прикидатися, ні носити маски, ні лицемірити, ні стримувати поривів моїх почуттів, які в мені ніколи не жевріють, а завжди — погані й хороші — киплять і б'ють через край душі. Змінити себе я не можу інакше, як убивши себе, і поки я не нікчема — доти я весь залишатимуся собою.