З листа мого батька про моє дитинство…

«… Старечі радощі — мрії та сновидіння. І чого тільки старій людині не насниться? Старий товариш, який давно пішов із життя, везе мене в тролейбусі трамвайною колією! Сам за кермом. То стара мати у вічних турботах, то ті, перед ким я у вічному боргу.

— Бабусю, бабусю! Дивись, що я знайшов! Книжку! Ось, почитай! Бабуся, Анна Єлисеївна, читає вголос. Шестирічний онучок, Сашок, стоїть, слухає. Раптом вона замовкає й спантеличено дивиться на онука: — Фу! Та тут матюки! І хто ж це таке написав? Та в нас такого зроду-віку не було. Сім'я наша була богобоязлива. До церкви ходили всі. На тілі хрестики носили. А якщо й лаялися, то не страшніше за «Родимець», та й то вважалося без потреби нечистого не згадувати… Напевно, Антін Ягодкін написав. Тут на все село страшнішого за нього матюжника немає. Пів життя в тюрмі просидів. А хіба ж тюрма чого хорошого навчить? Хорошого, Сашку, треба вчитися в школі.

— Ба! Давай я книжку цю віддам мамі, коли вона приїде.

— Що ти, онучку, Бог з тобою! Не можна! У мамки від сорому очі повилізають. І як можна таке писати? Ну, дорослі не стануть таке читати, плюнуть у цьому місці, а діти? Начитаються такого й будуть дома пушити матом усіх, батьків обзивати. А мати свою любити треба. Скільки ж їй сердешній горя дісталося…

Бабуся присіла на завалинку, пригорнула до себе притишеного онука й продовжувала:

— Як пішов із дому твій батько, вона місця собі не знаходила. Візьме на руки тебе маленького, носить і плаче… І все тобі розповідає, та питає, — та за що ж ти, Вовочко, нас кинув? За що осиротив маленького? Та хіба ж я тебе не любила? Усю душу й серце тобі віддала. І самого мого життя мені не шкода. Навіщо воно мені тепер без тебе? Мамо, мамочко! Скажи, як мені бути? Як мені жити? Крихітко моя, кровиночка! Тільки заради тебе й залишаюся я на цьому світі. Болото ж дуже близько, а горе лягло на плечі до того тяжке, що жодні ноги не витримають. Тільки й залишилося скотитися з високої гори в глибоку ковбаню…

І бабуся плакала:

— І все через батька твого. Кинув тебе, такого маленького, таку крихітку, і повіявся невідомо куди.

— А я, бабусю, уже й не маленький, і не крихітка. Крихітка — це брат мій Колька. Такий смішний. Голий. Лежить на спині та ручками-ніжками дриґає. І ще горланить на всю горлянку, як різаний. А татка ти, бабусю, не чіпай. Він у мене ось тут сидить, — і онук постукав себе по грудях, де, як казала мамка, «живе душа людини».

— Заморочує, — сказав, піднімаючись із завалинки, єдиний слухач і свідок діалогу онука з бабусею, дід Аношка. — Ти, Нюро, прибери речі на ніч у хату, бо дощ буде. Усі кості ломить і крутить на зміну погоди.

Увесь горизонт, видимий із двору, затягувало темними хмарами.

Теплий літній вечір згасав, напоєний уже невидимою тривогою майбутньої грозової ночі…»