Проста ФІлософІя, Або Як Видавати Журнал...
Перша сцена
На Киргизі вуличка тягнулася вздовж пагорба.
На пагорбі було маленьке плато. Воно висисилося за пару метрів від самої дороги, по один бік. По другий бік — через дорогу — простягався паркан Семикіних. Біля паркану довга лава. На ній вечорами збирався народ. Здебільшого жіноцтво.
Мій троюрідний брат Мишко Волобуєв на три роки старший за мене. «Заводила».
— Давай, — піддражнював він мене, — потішимо народ.
— Як?
— Будемо давати вистави. Вечорами. У картинах.
І ми давали. Читали віршики. Билися на шаблях, дерев'яних. Співали пісень. Скакали козлами. Закінчувалися наші вистави бійкою.
Нас розтягували бабки по хатах. Загальний регіт супроводжував наше повернення…
Одного разу мене навіть увезли до лікарні. Бо в один із «дивертисментів» підв'язалася наша зведена сестра Ірка Ухова й так «зарядила» мені під дих, що в мене «дихання сперло». Пам'ятаю, мене ніс дядько Семен на руках у мотоциклетну коляску. Бабуся вмостилася на заднє сидіння. І, заревівши мотором, транспорт рушив на «городок». Так звався центр Старовірівки. Там стояла лікарня. Її збудували ще в 1913 році. І де, здається, з тієї самої дати орудував доктор Винецький… Там я народився свого часу й там же мене рятували.
І врятували-таки.
#739 в Сучасна проза
#318 в Фантастика
#42 в Антиутопія
Відредаговано: 23.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
