Розділ 17

Ліда

Сиджу на кухні вже, здається, годину. Ноутбук відкритий, курсор блимає на порожній сторінці. Але думки — не про книгу.

Кава охолола. Друге горнятко за день, і я так і не допила першого. 

У хаті тихо. Лія спить — ми з нею гарно погуляли на майданчику біля Стефиної школи. Втомилась так, що не вередувала, поїла й буквально вимкнулась ще до того, як я встигла її вкласти. Стефа ще в школі, після — шаховий гурток. Забирати її — не скоро. Наче ідеальні умови для письма. Але в голові — шум.

Я не спала всю ніч. Крутилась, думала. Внутрішній маятник хитався, не даючи заснути: «так» і «ні». Поїздка. Арсен. Його батьки. Усе надто серйозно. Надто швидко.

Він не тиснув. Просто дивився так, ніби вже бачить наше спільне майбутнє. І я… я майже повірила. Майже погодилась.

А вранці — коротке повідомлення: 

«Їду в Київ. Терміново. Вибач, що так. Повернуся — поговоримо.» 

Без деталей. Без пояснень. Відіслане о п’ятій.

Я перечитую його втретє. Мовби шукаю між рядками щось приховане. Те, чого не помітила з першого разу.

Тривога підкралась тихо. Спершу ігнорувала, потім переконувала себе, що це — ніщо. Але вона не відступає. Не знаю, чому ця поїздка здається дивною. Наче він щось приховує. Наче знову на мене чекає пояснення, яке може ніколи не прийти.

Хочу вірити. Але мій досвід — мов сторож із ліхтарем: завжди світить у найтемніші кути. І зараз він світить просто в серце.

Спробувала писати — порожньо. Слова не лягають у речення, речення — у зміст. Закриваю ноут. Не можу.

Мию посуд, розвішую прання, перемиваю вікна — аби тільки не думати. Але думки — всюди.

Лія прокидається, щось бубонить і півсні. Підхоплюю на руки ― тулиться до мого плеча. М’якенька, тепла, трохи розпатлана, але мила до щему в серці. Я цілую її в маківку й затримуюсь на мить. Наче заряджаюсь. Наче тримаюсь.

Годую її, трохи гуляємо у дворі. Потім — за Стефою. Обідаємо разом. Слухаю Стефин напівбуркотливий монолог про математику. Вона розкладає рюкзак, а тоді зникає у своїй кімнаті.

Все наче звично. Але всередині — не на місці. І моя тривога росте. Телефон — у руках. Перевіряю заряд, зв’язок, месенджери. Знову. І знову. Наче він з’явиться, якщо подивлюсь ще один раз. Ще хоч раз.

Але життя ― не книга. Дзвінка немає. І я йду вкладати доньку на другий денний сон, сховавши телефон у кишеню.

Як завжди ― заколисую на руках, хоч вона вже важкенька. Та мені цей зв’язок потрібен не менше, ніж їй. Ніби намагаюсь заспокоїти не лише її, а й себе. Свій тривожний мозок. Співаю тихенько колискову, мугикаю знайомі слова, мелодію. З кухні чутно, як Стефа споліскує посуд. Тече вода. Гримить тарілка. Ці звуки теж звичні, умиротворяючі. Дихаючі спокоєм та домом. Під них Лія звикла засинати. Як добре, що в її маленькому світі все без змін.

Кладу в її ліжечко. Вона сіпається — ледь, але не прокидається. Підгортаю ковдрочку. Затримуюсь поглядом. І саме в цю мить відчуваю, як в кишені вібрує телефон. 

Рука смикається автоматично. Серце — як удар в груди. Номер незнайомий. Міський код столиці. Мить — без повітря. Вдих. Видих.

Я виходжу з кімнати. Натискаю «прийняти».

— Алло?

— Пані Ліда Медведко? — жіночий голос, чіткий, діловий. — Вас турбують з клініки «Нова Надія».

Мовчу. Слова наче не доходять.

— Алло? Ви мене чуєте?

— Так, — відповідаю. Голос ніби мій, але водночас чужий, глухий. — Чую.

— Ми хочемо уточнити деякі моменти, пов’язані з… е-е… попереднім договором сурогатного материнства, укладеним у двадцять першому році.

Жах охоплює від маківки і до п’яток. Я боялась цього, я так боялась… А тепер… 

— У зв’язку з офіційним запитом замовника… ― слова лунають як крізь товщу води.

Замовника… Отже Арсена…

— Я не планувала повертатись до цього питання, — кажу повільно, обережно. — Контракт давно розірваний.

— Саме тому ми й телефонуємо. Пан Арсен Левицький…

Пауза. Затинається. Змінює інтонацію.

— Він хоче з’ясувати деякі обставини. Зокрема, на якій підставі дитина залишилася з вами. У документах фіксується завмерла вагітність, але він стверджує, що дитина була народжена.

Мені стає холодно. Груди зсередини стискає крижане кільце.

— І зараз… — голос на іншому кінці лінії тихшає, — змушені попередити: у разі відсутності згоди сторін є ризик судового розгляду. 

Я втрачаю опору. Стіна за спиною більше не тримає. Підлога — ніби провалюється під ногами. 

Ні. Ні. Ні. Тільки не це. Тільки не знову. Я не віддам її. Не віддам. 

— Пані Лідо? — знову голос у слухавці. — Ви ще на зв’язку? 

— Так, — хриплю. — Але я не буду обговорювати це телефоном. 

— Ми можемо надіслати офіційний запит. Якщо у вас є юридичний представник… 

— Надсилайте, — перебиваю, різко. — Гарного вечора. 

Тисну «завершити». Тримаю телефон, поки екран не згасає — а серце все ще б’ється так голосно, що луна віддається в скронях.

Із кухні лунає голос Стефи. Вона щось наспівує собі під ніс — пісеньку з дитинства, знайому до болю. Її голос — тоненька нитка, що тримає мій світ від розвалу.

Я знову дивлюся на телефон. Відкриваю месенджер. Там — відповідь від адвоката. Він переглянув документи. Проконсультував. І… порадив знайти когось на місці.

Когось на місці?.. Але кого? Як? Я ж сама відрізала всі контакти перед народженням Лії. Закрилась. Втекла. Заховала свою маленьку, крихку таємницю… І все одно — не вберегла. Те, чого я боялась, сталося.

А тепер… тепер нема до кого звернутись. Ні друзів. Ні знайомих. Нікого.

Гортаю список контактів — механічно, без надії. Вчителі Стефи… Педіатр… Старенька сусідка… І все. Порожнеча.

Окрім одного імені. Номер, який не записаний, бо я пам’ятаю його серцем. Номер найкращої подруги, яка… Яку я колись залишила без слів. Без пояснень.

Пальці самі набирають цифри. 

Голос у голові: