Розділ 16

Арсен

Я іноді уявляв, як це — тримати на колінах дитину. Свою. Думав, що відчуватиму, коли почую слово "тато" тоненьким голосочком. Коли маленькі ручки обійматимуть за шию. Уявляв ці моменти. Але реальність виявилася зовсім іншою. Глибшою. Сильнішою. Живою.

Я згадую Лію. Її сміх, прямоту, безпосередність. Як ми сиділи в пісочниці. Їли сніданок на кухні. Вибирали надувне коло перед аквапарком. Їхній дім — не ідеальний, зате живий. У ньому тепло. І затишно. Як у справжньої родини.

Вона схожа на Ліду. Не зовні — риси у Лії впізнаю і свої, і Марго. Але в характері — це Ліда. Зосереджена, коли думає. Примружується, коли аналізує. І при цьому — в ній є щось м’яке, незахищене. Наче довіра, яку ще не встигли зламати. І я готовий зробити все, щоб і не встигли.

Не думав, що любов може мати настільки фізичну природу. Тепло, яке буквально проходить крізь груди, коли вона кладе голову мені на плече. Серце перебудовується під її ритм. І в цей момент я відчуваю — я батько.

А тоді ловлю на собі погляд Стефи. Прямий, жорсткий. Наче перевірка. Іронія, відстороненість, іноді — відкрите роздратування. Та потім вона щось питає. І слухає уважно. Занадто уважно, як на підлітка. Наче зважує кожне слово, шукає підтекст.

Вона нагадує мені Захара. Мого брата. Коли в нього був отой бунтівний період із фарбованим волоссям, а потім він різко захопився класичною музикою й мовчав тижнями. 

Між нами зі Стефою — дистанція. Але я її розумію. Я бачу, як вона крізь усе своє "мені не треба", "я сама" — насправді хоче простого: бути в безпеці. Бути прийнятою. І щоразу, коли вона кидає мені підліткове "ага", але не відводить очей — я розумію: ця стіна між нами вже тріщить. Повільно, але тріщить.

З нею складно. Але зрозуміло.

А от із Лідою… значно складніше.

Раніше я просто дивився на неї. Із захопленням. Як на щось світле й сильне. Те, що хочеться оберігати, але здалеку. Не торкатись. Не лякати. Просто бути поряд — мовчки.

А тепер… хочеться тримати її долоню. Довше, ніж дозволено. Пригорнути. Накрити пледом, заварити чай. Цілувати, поки з куточків очей зникає сум. Хочу, щоб довіряла. Як нікому раніше.

І це лякає. Бо якщо знову втрачу —не витримаю.

Чітко розумію, що навіть якби не було Лії, мої почуття до Ліди були б тими ж. Здається, я все життя шукав саме її. І тепер, коли знайшов — між нами прірва. Не географічна. Глибша.

Я дав їй час. Вийшов мовчки, не озираючись. Знав: якби глянув — не зміг би піти. А я не маю права тиснути. Можу тільки чекати. І вірити, що вона зважиться. Що поїде.

Я хочу, щоб Лія побачила моїх. Маму, яка вже облаштувала для неї дитячу. Тата, який вичистив конюшню й запитує, чи вона не боїться коней. Захара, який нікого до себе не підпускає, але вже дістав старі книжки й підклеїв сторінки.

Це не просто моя сім’я. Це її сім’я. Вона має на них право. Має право на щось більше, ніж боротьба і тиша в сільському будинку, де всі вчаться бути сильними.

Але я бачив очі Ліди, коли згадав про поїздку. Там був страх. І я впізнав його. Цей страх — бути неприйнятою.

І мені хочеться взяти її обличчя в долоні й сказати: "Ти достатня. Нічого не треба доводити. Ні мені, ні їм, ні світові." Але розумію — це мають бути її кроки. Її рішення. Її довіра.

Я уявляю, як це буде. Як Лія бігає подвір’ям і роздивляється Красунчика — старого коня, старшого за Захара. Як мама зав’язує їй хвостики — смішні, як пальмочки. Як тато виносить яблучний пиріг і каже: «Ще шматочок, сонечко?» Як Стефа сідає з ним грати у шахи й несподівано виграє партію.

І дуже хочеться, щоб це стало реальністю.

Хочу, щоб Ліда це побачила. Відчула: їй не треба більше тягнути все самій. Що поруч є хтось, хто триматиме — і триматиме міцно.

Я вже бачу в ній свою сім’ю. В них усіх. Залишилось тільки дізнатися — вона бачить це в мені?

Телефон дзвонить якраз у цей момент. Мамин номер на екрані викликає легке напруження. Вона ніколи не телефонує так пізно.

— Так, мам? Щось трапилось? З татом? З Захаром?

— Ні, все гаразд, синку... Я не заважаю? Хотіла спитати… ви точно приїдете? Всі?

У голосі надія. Я навіть уявляю, як вона стоїть на кухні, витирає руки об рушник. На плиті щось пахне ваніллю. Вона чекає. Готується. Всі чекають.

— Говорив із Лідою. Вона ще думає. Я не тисну.

— Арсене…

Змінюється тон. М’який, але вже не теплий. Насторожений.

— Щось таки трапилось…

Уже не питаю ― відчуваю.

— Телефонувала Рита.

Зціплюю щелепу. Мама ніколи не називала її Марго. Просто — Рита. Без емоцій. Без прив’язаності. Жінка, з якою я прожив п’ятнадцять років. Яку вона не прийняла. Але й не відштовхувала.

— Вона плакала, Арсене. Казала, що Ліда — сурогатна мати, яка вас обдурила. Що зникла з дитиною, а тепер хоче забрати ще й тебе. Що використовує Лію, щоб вибратись із тієї ями, де живе. Що просто хапається за будь-який шанс. Просила… просила, щоб ти зрозумів. Що вона тебе любить. Що все ще чекає.

Я мовчу. Хочеться закричати. Але не на маму.

— Я не кажу, що вона свята, — додає мама тихо. — Але вона справді мріяла стати матір’ю. І я бачила, як вона дивилась на тебе тоді… Може, не все так однозначно? 

У її голосі — сумніви. У мене — жодного.

Мовчу. Стою посеред вітальні, дивлюсь на екран ноутбука. Відкрито фото, яке надіслала Ліда — Лія в пісочниці, усмішка на пів обличчя, пісок на щоках. Я зберіг і сам не знаю чому виставив як фон. 

А світ навколо здається крихким. Наче досить одного слова — і все посиплеться. Мама сумнівається. Ліда відчує — і ще більше закриється.

Повільно зітхаю.

— Мам, я все розумію. Але я сам розберусь.

— Звісно, синку… — її голос ледве чутний. Але після паузи вона знову заговорює. — Просто… вона ж так плакала. У голосі стільки болю… Я слухала — і думала: що б там не було, вона ж теж людина. Жінка. Мати.

Я мовчу. Чекаю, поки вона закінчить.