Розділ 15

Наступні дні плинуть спокійніше, ніби після бурі нарешті настала затишна погода. Арсен поволі поступово вростає в наше життя, стає його частиною. Приходить у гості з кавою для мене й соком для Лії. Приносить Стефі щось цікаве в подарунок, — підозріло вдало вгадуючи смаки дівчинки-підлітки. І навіть якщо вона закочує очі, я бачу: усмішка все одно ховається в куточках вуст.

А коли раптом якась особливо важка задача з математики не піддається, вона вже не йде до мене — знає, що з мене математик нікудишній. А до Арсена.

І я навіть не встигаю занепокоїтись, як він уже терпляче пояснює їй тему.

Лія ж радіє йому щоразу. Біжить до дверей, коли чує стукіт, гукає: 

— Ас! Ас тук-тук! 

І в її голосі — захоплення, якого раніше я не чула ні до кого, крім мене.

Здається, ми звикаємо. До нього. До його присутності. До його спокою, терпіння, сили. Його жарти часом трохи незграбні, а манера говорити — надто стримана. Але він поруч. І це важливо. 

Я не рахую, скільки разів він приходить. Але кожен раз помічаю, як Лія сміється голосніше, а Стефа бурчить менше. І одного вечора, коли він йде, Лія заходиться в плачі, повторюючи: 

—  Ас! Ас! Хо Ас тут!

І мені стає страшно. Трохи. Бо здається — ось вона, ідилія. А ідилія — річ крихка. Завжди.

Сьогодні він знову зайшов. Я чую тихий радісний сміх доньки з нашої спальні. Арсен грається з нею перед сном. І вона регоче і пищить, коли він вдає, ніби зараз "з'їсть" її маленьку долоньку. А він — терплячий, уважний, весь у ній. Він вчиться бути батьком. Багато питає. І щоразу більше й більше обов’язків бере на себе. Сьогодні, до прикладу, ми вперше купали її разом.

Я бачила його очі, коли він загортав Лію в рушник. Вологе волоссячко прилипло до її щічок, а вона тяглася до нього рученятами. І щось у тому погляді… Я не можу підібрати слів. Тільки відчуваю — в самому серці. Щось справжнє.

Інколи здається, я вигадую собі це. Але ні. Сьогодні — точно ні.

Стефа говорить по телефону в своїй кімнаті. Її тихий голос долітає крізь напівпрочинені двері. Про щось перемовляється з подругою, періодично хихоче. Раніше вона ніколи не залишала двері прочиненими, коли з кимось говорила. Тепер — іноді залишає.

Я сиджу на кухні, дописую черговий розділ. Звична справа — редагую діалог, звіряю абзаци, готую файл до публікації. Натискаю "зберегти", відкидаюся на спинку стільця й раптом розумію, що в хаті стало тихо. Надто тихо.

А через кілька секунд у дверях з’являється Арсен. У домашному, трохи розпатланий, із вологими краплями на футболці. Усміхається — не кутком губ, як зазвичай, а по-справжньому.

— Вона заснула, — каже стиха. — Просто на килимку. Наче хтось вимкнув дитину.

Я сміюся тихо, щоб не збудити. У його погляді, знову те саме, чого я не вмію описати. Лише відчуваю. 

— У маленьких діток таке буває. Вони веселі-веселі, а потім — клац, і вже сплять. Я зараз перенесу її в ліжечко...

— Не треба, — м’яко перебиває. — Я вже переклав. І ковдрочкою вкрив. Отою улюбленою, з зайчиком.

Моє серце стискається. 

Киваю, хоч слова застряють десь усередині. Бо знаю — зараз він скаже, що час іти. Бо вже пізно. Бо він не з тих, хто нав’язується. І саме тому моє серце починає нити. Я не знаю, чого боюся більше — що він піде, чи того, що залишиться. Я не знаю, кого не хочу відпускати — його… чи цю ілюзію. Нас. Неначе ми — звичайна сім’я. Але не кажу нічого. Не прошу залишитись. Не прошу йти.

Але він теж не поспішає йти.

— Тобі ще довго працювати? — питає спокійно, зупиняючи погляд на моєму ноутбуці.

— Ні, зовсім трошки. Я вже майже закінчила.

— Тоді давай вип’ємо чаю? — каже і вже встає, ніби це само собою зрозуміло. — Я поставлю воду.

Клацає запальничкою, вмикає газ. Ставить чайник. І полегшення зітхає всередині мене. Бо він не йде. Ще не йде. Хоч одразу ж картаю себе. За ці емоції. За прив’язаність, яка ще не народилась, а вже починає проростати. Мені не можна. Не можна звикати. Не можна впускати.

Повертаюсь до роботи, хоч думками вже далеко.

Чую, як закипає чайник. Скрипить чайна поличка ― дістає кружки. Мовчки. Не питає, який я люблю. Просто знає. М’ята з лимоном. Завжди.

Я доробляю останні правки, викладаю на сайт і закриваю ноутбук. Сідаю за стіл. Між нами нависає тиша. Але, здається, вона не лякає.

Ми просто сидимо на кухні, кожен зі своєю чашкою чаю. За вікном тихо. І в мені теж — уперше за довгий час — тиша. Не порожнеча, не тривога. А тиша.

Арсен нахиляється трохи вперед, обережно ставить чашку на стіл. Дивиться не прямо, а вбік — на пар, що зникає в повітрі. І каже тихо:

— Я знаю, ситуація складна. І я... не претендую. Не збираюся відбирати Лію.
Мені достатньо — бути поруч. Знати, що я можу бути їй кимось. Бути для неї… ― починає здалеку. 

Стискаюсь від неприємного передчуття. Ідилія, здається, ламається швидше, ніж я думала. А він тим часом продовжує:

― Я люблю її, Лідо. Цього не зміниш. Я її батько, це теж не змінити. Але ти мама, і тобі вирішувати. Тож… якщо ти не проти… Я хотів би вас познайомити зі своїми батьками. 

Я завмираю. Серце гупає, наче навіжене.

— Ти розповів? Про нас? Про мене і Лію?

Ребра — наче хтось стискає невидимими лещатами.

— Розповів. Не в подробицях. Але вони тепер знають, що мають онуку. І дуже хочуть її побачити.

Я опускаю погляд. На чашку. На свої пальці. Тиша знову наповнює кухню, але вже інша. Напружена. Гостра.

— Арсене… — тільки й встигаю сказати.

— Не поспішай відмовляти, — м’яко перебиває він. — Я просто пропоную. На наступних вихідних. З’їздити всі разом. Невелика подорож. Вони живуть у мальовничому місці. Там — наче казка, наче курорт. Повітря, простір, озеро недалеко. І тиша — така, якої ніде більше не почуєш… Вони так довго мріяли про онуків… і вже втратили надію…

Я навіть не знаю, що сказати. Враження, що мене просто заганяють у кут. І наче говорять правильні речі, але все моє єство противиться. Ми так довго були одні. Так довго стояли проти світу сам на сам. А тепер з’явився Арсен… А тепер, виявляється, що у Лії є адекватні дідусь і бабуся, які її можуть полюбити так, як вона цього заслуговує…