Розділ 18

Арсен

Чекаю в коридорі вже хвилин двадцять. Запах ліків і хлору впереміш із кавою з автомата. Вікно трохи прочинене, але повітря все одно важке. Мене все ще нудить.

Я вже був тут. У цьому ж коридорі. Та сама плитка під ногами. Та сама жовта стрічка на стіні, що відшаровується біля дверей.

Тоді все було інакше. Інше очікування, інша тривога.

Маргарита потрапила в аварію. І я картав себе, що так мало часу їй приділяв, зациклившись на власних емоціях, на розірваному контракті, на завмерлій вагітності, коли поруч була моя, жива жінка, яка теж страждала. А тепер я можу її втратити. 

Провалююсь у спогад наче у воду…

Сиджу на пластиковому стільці біля приймального. Чекаю лікаря. ДТП ― так мені повідомили по телефону. Якийсь покидьок збив, коли переходила дорогу. У коридорі — шум, двері риплять, чиїсь кроки… але в мені — тиша. Гул. Порожнеча. Сліпа лють впереміш з хвилюванням, з тривогою. 

В якусь мить розумію ― не витримую. Виходжу на вулицю, щоб зробити ковток свіжого повітря. 

І бачу його. Того водія.

Сидить на бордюрі. Голова в долонях. Поряд — якийсь чоловік у формі, щось йому каже. Водій киває, мов скоцюрблена дитина. У нього руки трусяться.

Кров приливає до обличчя. Кулаки самі стискаються.

Я йду до нього ніби в тумані. Не думаю. Не планую. Просто йду. В очах темніє — усе в мені кричить. Лють, біль, порожнеча… Мені хочеться вдарити. Хочеться покарати. Бо він ледь не вбив її. Летів певно, як навіжений, що не побачив пішохода! Покидьок!

Підлітаю. Той навіть не опирається. Наче приймає вину, і для мене це тільки як підтвердження. Все зроблю, щоб не відвертівся.

Але між нами — постає поліцейський.

Спиняє. Спиняє, курва. Захищає його. І лють клекоче. Може це мажор якийсь, депутат… той кому все можна. 

Але крізь червону пелену злості чую мов здалеку…

— Камери були. Відеореєстратор. Все видно. Ваша дружина сама ступила на дорогу. Посеред траси. Водій не винен. Свідки підтвердили.

Я зупиняюсь. Дихаю — уривчасто, боляче. Відчуваю, як під ногами похитнулось щось важливе.

― Я не хотів! Я загальмував, ― підіймає голову хлопець. ― Вибачте. Я все оплачу. Лікар сказав. В неї тільки подряпини й забиття. Вже зробили рентген. Я все оплачу… вибачте…

Кілька секунд просто стою. Руки опускаються. В голові набатом: “сама ступила”...

Витягую себе з цього спогаду, як із безодні.

Костюк виходить із відділення. Міцний, із сивиною на скронях, рухається повільно, вдумливо. Лікар із типу тих, хто говорить лише тоді, коли справді має що сказати. Це обнадіює.

— Дякую, що приїхали, — каже, зупиняючись навпроти. — Ваша присутність була необхідна. Потрібно докупити деякі ліки, матеріали...

— Що сталося? — запитую одразу. Голос хрипкий — майже не спав.

Костюк зітхає, відводить погляд.

— Розтягнення зв'язок на лівій нозі. Забій грудної клітки. 

— ДТП?

Десь на краю підсвідомості спогади змішуються з тривогою, з сьогоденням…

— Ні, на щастя — лікар киває в бік, запрошуючи пройти. Ми зупиняємося у куті, подалі від черги в кабінет до ЛОРа.

— Вона впала зі сходів. На станції Олімпійська.

— Впала?

— Штовхнули. Хотіли вирвати сумку. Поліція повідомлена. З нею вже провели бесіду. 

— Нападника затримали? — я дивлюсь на нього пильно.

— Наразі мені це невідомо…

Хочеться вилаятись так, як ніколи в житті. 

Лікар продовжує.

— Зараз вона спокійна. Пройшла базову психіатричну оцінку — здорова. Орієнтована в часі, просторі, без гострих реакцій. Але — глибока тривожність. Їй потрібна підтримка близьких, відчуття, що вона в безпеці. І його можете дати лише ви. 

Безсилля накочує. Мені шкода Марго, дійсно шкода. Але ми розійшлись. У мене своє життя, в неї своє… Мої дівчата десь там далеко, без мене, а я тут. З чужою мені жінкою, з її маніпуляціями і грою. 

Чи дійсно випадковим був той напад ― закрадається мимоволі думка. Я картаю себе за неї ― адже Марго постраждала, їй боляче і страшно, вона потребує підтримки, лікар сказав… Але одночасно розумію.. Зовсім не факт…

— До неї можна? 

Костюк дивиться на годинник.

— П’ятнадцять хвилин. Не більше. Вона в одномісній. Палата 214.

Кивком дякую.

Костюк іде. Я залишаюсь у коридорі. Обдивляюсь номерки на дверях, таблички, і звертаю з приймального відділення у стаціонар.

Рухаюсь знайомим лікарняним коридором — бліді стіни, шум з вентиляції, тьмяне світло. Вже не вперше в таких місцях, але сьогодні — як уперше.

Двері з табличкою 214. Стукаю. Ніхто не відповідає. Обережно штовхаю.

Палата тиха. Свіжа постіль. Пляшка води на тумбочці.

Маргарита сидить на ліжку, спина пряма, плечі напружені, погляд — у вікно. Волосся розпущене, одне плече — в ортезі. Щоки злегка припухлі. Сліди плачу ще не зійшли повністю, але вона вже намагається тримати позу.

Повертає голову. Повільно.

— Ти прийшов, — каже майже пошепки. Якось навіть… з полегшенням.

Я мовчу. Заходжу, зачиняю за собою двері. Не сідаю.

— Марго, що трапилось? — говорю спокійно. Без звинувачення. Без емоцій. Проте твердо.

— Тобі не сказали? На мене напали… Я була сама. Він схопив зі спини, смикнув. Сходи слизькі… — вона кліпає. Голос зривається на слабке схлипування. — Я не втрималась. Ненавиджу метро! Я сто разів тобі говорила, як там небезпечно.

— Безліч людей їздять ним усе життя. Навіть маленькі діти.

Марго опускає очі. Здається такою беззахисною. Вразливою.

— Я розумію… Але мені так важко… У мене немає нікого. Жодної підтримки. Всі мене покинули, зрадили…

— Ти ж сама відштовхнула. І Таню, з якою дружила зі школи, і Вадима… 

— Вадим тільки про свою вигоду турбується. Він геть не піклується про мене. А ще брат називається. Це його Оксана налаштувала… — каже вона тихо.